Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер

— Щонайменш свавільна, а то й необдумана ухвала! — вигукнув Гейворд вагаючись, чи дати вихід дедалі дужчому своєму обуренню, а чи засміятися в очі нахабі. — Але ви щось мовили про свій фах і навчання. Чи вас приписано до провінційного війська як майстра шляхетної науки оборони й нападу? Чи, може, ви креслите лінії та кути, викладаючи, мовляв, математичну науку?

Незнайомець хвилину в подиві приглядався Гейвордові, а тоді раптом самозадоволення зовсім зникло у нього з обличчя, змінившись на вираз урочистого смиренства, коли він почав відповідати:

— Щодо нападу, то, гадаю, його не було з жодного боку; щодо оборони — я і в думках її не маю, бо, дякувати богові, не згрішив ні разу, відколи востаннє благав його милосердя. Вашого натяку на лінії та кути я не розумію, а викладання я полишаю на тих, кого покликано й визначено до такої святобливої роботи. Мій хист дуже скромний — я знаюся трохи на славному мистецтві творити благання й подяки, а саме на псалмоспіві.

— Він, певно, учень Аполлона! — скрикнула втішена Еліс. — Я беру його під свою опіку. Не хмуртеся-бо, Гейворде, і хоч би з ласки до моїх знудьгованих вух дозвольте йому подорожувати з нами. А крім того, — поспішно й тихо додала вона, кинувши погляд на Кору, що далеко попереду повільно їхала за мовчазним і понурим провідником, — не зашкодить мати зайвого друга на разі якої потреби.

— Невже, Еліс, я б довірив тих, кого люблю, цій потаємній стежці, якби думав, що така потреба може постати?

— Ні, ні, я зовсім того не думаю. Просто цей дивак дуже втішний. Коли й справді він «має музику в душі», не відкидаймо його товариства.

Рукою з батіжком вона прохально показала вперед на стежку, і очі їхні зустрілися. Юнак на мить затримав свій погляд, а потім, скорившися волі дівчини, пришпорив коня і за хвильку був уже обік Кори.

— Я рада нашому знайомству, друже, — підігнавши свого нарагансета, звернулася Еліс до незнайомця, помахом руки запрошуючи його їхати за нею. — Мої родичі трохи не переконали мене, хоч, може, й безпідставно, що я непогано співаю в дуетах. Тож ми маємо нагоду пожвавити собі подорож, віддаючись улюбленому мистецтву. І мені було б дуже корисно почути пораду досвідченого майстра.

— Псалмоспів скріплює душу й тіло, особливо як до пори, — відповів майстер співу, без загайки пристаючи на запросини дівчини рушати за нею. — Ніщо так не заспокоює почуттів, як цей гармонійний спів. Одначе для досконалої гармонії треба чотирьох голосів. Ви маєте певні ознаки ніжного й багатого сопрано; я, з ласки божої, можу своїм повним тенором сягнути найвищих нот; але нам бракує контральто й басу! Цей королівський офіцер, що вагався прийняти мене до гурту, міг би співати басом, оскільки про його голос можна судити з розмови.

— Не спішіться так з висновками, — усміхнулася дівчина. — Хоч майор Гейворд може часом розмовляти низьким тоном, звичайно його голос ближчий до ліричного тенору, аніж до басу.

— Отже, він багато вправлявся в псалмоспіві? — спитав простодушно її супутник.

Еліс мало не засміялась, але таки стрималася і відповіла:

— Боюся, що він радше воліє світські пісеньки. Вояцьке життя мало придатне для поважніших уподобань.

— Голос, як і інші таланти, дано людині, щоб його вживати, але не зловживати ним. Про мене ось ніхто не скаже, що я занедбав свій хист. Хоч із самих хлоп'ячих літ, як той цар Давид, я присвятився музиці, одначе, хвала богові, ніколи не споганив собі вуст бодай рядком світського віршу.

— То ви самий тільки духовний спів визнаєте?

— Еге ж. Як Давидові псалми стоять над усю людську мову, так і псалмові співи, до них припасовані духовними особами й мудрецями цієї країни, стоять над марною світською поезією. Можу похвалитись, що я виголошую достотні думки й бажання царя ізраїльського, бо час хоч і вимагає невеличких змін, однак же ці тексти, якими послуговуємось ми в Новій Англії, настільки перевищують усі інші багатством вислову, точністю й одуховленістю, що вони якнайближчі до великого твору натхненного поета. Примірник цього геніального твору завше й усюди зі мною, вві сні й на яві. Це вже двадцять шосте видання, надруковане в Бостоні року божого 1744, і має воно заголовок: «Псалми, гімни та побожні співи Старого й Нового завіту, у згоді з оригіналом перекладені в англійські вірші для вжитку, науки та втіхи вірним у житті громадському і приватному, зосібна в Новій Англії».

Незнайомець дістав з кишені книжечку і, почепивши на ніс окуляри в залізній оправі, розгорнув її з належною поштивістю. Далі, без зайвих слів чи яких пояснень, він промовив «Почнімо», приклав до уст той самий таємничий інструмент і, видобувши з нього високий пронизливий звук, почав сам співати октавою нижче, голосом чистим, ніжним і мелодійним, дарма що мелодія, слова та незграбні рухи його непризвичаєної шкапини — усе це не дуже купи в'язалося:

О, як добре

В згоді жити,

Браттям спадок

Не ділити.

Це мов олії

Благовонні

На бороді й на шатах

Ув Арона.

Співаючи ці рядки, псалміст розмірено підносив і опускав праву руку, кладучи її на сторінку розгорненої книжки, а то нею вимахуючи, аж поки останнє речення геть до слова було проказане з незалежною інтонацією.

Таке порушення лісової тиші й спокою не могло не привернути уваги тих, що їхали попереду. Індіянин пробурмотів Гейвордові кілька слів ламаною англійщиною, а той, у свою чергу, сказав щось незнайомцеві, припинивши враз його музичні вправи.

Хоч небезпека нам і не загрожує, звичайна обережність вимагає подорожувати в цих хащах якомога тихіше. Даруйте, Еліс, що позбавляю вас утіхи, але я мушу попросити цього добродія відкласти свої співи до слушнішої нагоди.

— І справді позбавляєте, — відповіла лукаво дівчина, — бо я ще ніколи не чула, щоб слова й виконання були в такій незгоді, як оце зараз. І я саме розважала над причинами цієї невідповідності, коли ви своїм басом раптом урвали мої міркування.

— Я не знаю, що ви маєте до мого басу, — сказав Гейворд, трохи образившись на зауваження дівчини, — але я знаю, що ваша й Корина безпека мені дорожча за музику хоч би й Генделя[8].

Він замовк і, хутко повернувши голову до гущавини, перевів підозріливий погляд на провідника, що рівною незворушною ходою ступав наперед. Юнак аж посміхнувся сам до себе, — якась лісова ягода зблиснула крізь листя, наче погляд індіянина, що скрадається кущами.