Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

Тікали вони досить швидко, весь час підганяючи тварин. Тільки б добратися до ферми.

Розсудлива обережність, мудре рішення! Бо, по-перше, біля водойми от-от завариться гаряче діло і, по-друге, улани, послані навздогін їм майором Колвіллом, уже скачуть по їхніх слідах.

На щастя, уланів затримала одна обставина: вони наткнулись на купу дрібних монет — щедрий дар любителів молока, з такою огидою викинутий сестричкою Нааті.

«Солдат не дуже багатий, хто цього не знає?» співається в одній пісеньці. А улани цього взводу, як навмисне, усі були такою голотою, що в них не водилося й копійки за душею. Отже, вони спішилися і стали жадібно визбирувати пенси і шилінги.

А це означало, що втікачі, або втікачки, як більше подобається читачеві, виграли ще п'ять хвилин.

Сестричка Беті, часто озираючись назад, помітила уланів, які вже знову встигли скочити в сідла.

— Здасться, погоня…

— От так штука! І, звичайно, улани, — вигукнула Гріет. — Я б охоче перебив їх усіх до одного!..

— Як ти думаєш, Поль? — спитала Беті, вона ж Зірвиголова. — Чи добредуть корови додому без нас?

— Доберуться! — коротко запевнила Нааті.

— Тоді ми зараз побавимося, ще п'ять хвилин тому ми пропали б, а тепер у нас є можливість битися.

Замість відповіді Нааті пронизливо свиснула. Почувши знайомий сигнал, чільна корова пустилася в галоп і повела за собою всю череду, що з гуркотом снігової лавини помчала до ферми.

Дорога круто підіймалася вгору. Ліворуч від неї височіла скеля, на якій зяяла розколина завширшки два метри і заввишки з метр. Це був вхід у печеру. Всі три сестриці забігли туди на секунду і, вийшовши, вишикувалися плечем до плеча перед входом.

Улани дрібною риссю брали кручу. Їх стомлені коні ледве чвалали.

Пастушки легко могли б утекти, проте не рухалися з місця і з цікавістю поглядали на уланів. Ті помітили їх і стали гукати, щоб дівчатка зійшли до них.

Пастушки не ворухнулись, навіть не удостоїли уланів відповіддю.

Тоді сержант, який скакав попереду, під'їхав до печери, зупинив перед входом коня і, не злізаючи з нього, зробив спробу обійняти Гріет.

— Здавайтеся, красуні, і марш за мною! — гукнув він.

Гріет, вона ж Фанфан, з непорушним спокоєм схопила кавалериста за чобіт і, без усякого видимого зусилля піднявши його, скинула з сідла.

Трах-тарарах! — розляглося брязкання заліза, прозвучала, міцна солдатська лайка, потім почувся стукіт копит коня. Кінь, скинувши сержанта, покинув його напризволяще разом з пікою, шаблею, рушницею і всією іншою зброєю.

Три пастушки, несподівано «розтанувши», нестримно зареготали. Мабуть, жарт здався їм дуже забавним. Улани ж, навпаки, знайшли його аж надто недоречним.

З півдюжини їх спішилися. Наставивши на бідолашних свої довгі піки, улани крикнули:

— Ідіть за нами, якщо не хочете, щоб вас насадили на піки, наче куріпок на рожен!

Шість гострих пік погрозливим півколом витяглися перед дівчатами на відстані всього одного метра. Солдати були збуджені і люті: тут уже не до жартів. Та їм справді не до жартів було!

Скинутий з коня сержант нарешті виплутався з своїх доспіхів і приєднався до уланів. Він вважав, що вищий порівняно з іншими чин дає йому право кричати голосніше і лаятися брутальніше за своїх підлеглих.

Тимчасом пастушки, наче добре зіграний ансамбль, відступили на крок у печеру, витягли вперед носки лівих ніг, приставили під кутом каблуки правих ніг до лівих, витягли звідкись карабіни, приклади яких миттю і спритно примостилися на їх плечах. Вся ця красива пантоміма забрала буквально три секунди.

Раз! Два! Три!.. — наче на муштрі.

На війні слід бути готовим абсолютно до всього. Та бувають несподіванки, які перевершують усі можливості бідної людської уяви.

Саме на таку несподіванку наразилися улани, коли у них на очах три молодих дівчини раптом обернулися на грізних бійців. Спробуйте поставити себе на їх місце, читачу! Піка проти рушниці взагалі погана зброя. Вона стає майже непридатною, коли доводиться орудувати нею знизу вгору, у позиції, яка не тільки утруднює рухи бійця, а й згубно відбивається на його моральному стані. Навіть найхоробріші люди у таких випадках підкоряються інстинктові самоохорони і не можуть про щось думати або робити щось. А інстинкт перед лицем такої небезпеки наказує тікати безоглядно, якщо, звичайно, страх не приковує людини до місця.

Так сталося і з уланами. Побачивши цих звичайних дівчат, які діють і маневрують з досвідом справжніх бійців, вони на якусь мить були приголомшені..

О, та ці пастушки, виявляється, зовсім не такі колоди!

Потрясіння уланів тривало не більше якихось двох секунд. Але й за ці дві секунди можна багато зробити з допомогою маузерівських гвинтівок.

Паф! — блиснули три язики полум'я, і знявся легкий димок. І зараз же: паф! — ще три постріли, так само, як і перші, злилися в один.

Шість пострілів за дві секунди!

Улани були розстріляні в упор. Мундири їх поруділи від полум'я, зброя випала з рук. Прострілені навиліт, вони судорожно змахували руками, затискуючи ними рани, завдані «гуманними кулями».

Деякі з них з дико блукаючим поглядом пробігли, хитаючись, кілька кроків і впали навзнак. Сержантові куля влучила в саме серце, і він на місці звалився лицем до землі. Ще один улан промчав з несамовитим криком не більше як п'ятдесят метрів, похитнувся і закляк у потоках власної крові.

Шестеро уланів, тобто понад половину всього взводу, уже на землі!

Зірвиголова стримав злісну усмішку, що з'явилась була на його губах, і лунким голосом, який так не пасував до його жіночого вбрання, гукнув:

— Геть зброю, шахраї! Я — Брейк-нек! Чуєте?.. Геть зброю!