Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

Вино появилося через кілька хвилин. Юргенс наповнив три бокали і запропонував випити за дружбу. Випили.

Юргенс пройшовся по кабінету, зупинився біля Аліма і заговорив:

— Пан Ожогін вважає вас хорошою людиною і хоче, щоб ви були його помічником у тій справі, яку я йому доручив.

— А я не знаю, хто ви, — сміливо промовив Алім фразу, яку заздалегідь підготував.

Юргенс звів брови і стримав посмішку. Поведінка Ризаматова чимсь нагадала йому поведінку Грязнова при першому візиті до нього восени минулого року.

— Я представник німецької військової розвідки, — сказав він. — Це не бентежить вас?

Ризаматов заперечливо похитав головою.

— І чудово. Ви не повинні звертати, уваги на те, що Німеччина зазнає поразки. Тепер це не має великого значення. Не буде націонал-соціалістичної Німеччини — буде інша Німеччина. У нас є міцні й надійні друзі. Я гарантую вам постійну роботу і добру винагороду. Матеріально ви не будете потребувати нічого навіть тоді, коли повернетеся до себе в Радянську Росію. Вам забезпечено добре майбутнє.

— Розумію, — кивнув головою Ризаматов. — Але що я повинен робити?

— Все, що вимагатиме від вас пан Ожогін. Ви будете безпосередньо зв'язані з ним.

Алім удавано замислився.

— Не соромтесь, кажіть правду, — підбадьорював його Юргенс.

Алім продовжував мовчати.

— Ну?

Нарешті Алім відповів, що згодний.

— Ви будете жити вільно і забезпечено, — запевнив Юргенс. — Але ваше благополуччя віднині залежатиме від вас самих і, головне, від того, чи виконаєте ви свою обіцянку бути другом Німеччини, що б там не трапилося.

— Я хазяїн своєму слову, — сказав Ризаматов.

— Ну й добре!

… Коли Алім пішов, Юргенс повідомив, що виникла необхідність відрядити їх, Ожогіна й Грязнова. до оперативного радіоцентра розташованого ближче до фронту

— Там ви обидва будете тренуватися в умовах, наближених до бойової дійсності, і остаточно закріпите одержані знання. Відправлять вас завтра.

Майбутня поїздка не була несподіванкою. Щоправда, вона трохи порушувала намічені друзями плани, але уникнути її було неможливо.

Долінгер якось уже натякав Ожогіну, що не виключена можливість відрядження їх у прифронтову смугу.

— Надовго? — спитав Микита Родіонович.

— На місяць-півтора, не більше.

— Назад ми повернемось?

— Так, за всяких обставин.

IX

Старовинний стінний годинник пробив дванадцяту ночі. В ту ж мить пролунав дзвін в іншому кінці кімнати, де містився годинник у різьбленому дерев'яному футлярі.

Кімната нагадувала антикварний магазин.

Усі стіни були завішані картинами в позолочених рамах; на столах, етажерках стояли статуетки з бронзи, фарфору, срібла; за склом шаф видно було кришталевий посуд. Столи, стільці, дивани з високоцінних порід дерева були вкриті інкрустаціями. Частина речей лежала упакованою в ящиках. Господар готувався до евакуації вглиб Німеччини.

Будинок належав Клеберу, відомому німецькому комерсантові, який недавно повернувся з Білорусії і вивіз звідти багато награбованих цінностей. Вже другий місяць жили в цьому будинку Ожогін і Грязнов, проходячи практику в оперативному радіоцентрі.

Микита Родіонович блукав по будинку, викурюючи сигарету за сигаретою.

йому було не зовсім зрозуміло, чого їх тримають тут так довго, коли двотижнева практика в радіоцентрі показала, що він і Грязнов досконало оволоділи професією радиста.

«Неможливо уявити, щоб Юргенс забув про своїх учнів, — думав Ожогін. — Хоч тепер йому, очевидно, не до нас».

Радянська Армія вже вступила на територію Угорщини, Югославії, Чехословаччини і завдавала гітлерівцям нищівних ударів.

Союзні війська розгорнули воєнні дії в Бельгії, Голландії, Західній Німеччині.

Справа наближалася до розв'язки.

«У всякому разі, і наше відрядження, — думав Ожогін, — не було марним витрачанням часу і не пройшло безслідно». Працюючи в радіоцентрі, Ожогін і Грязнов зуміли виявити місцеперебування чотирьох ворожих радистів, які діяли на радянській території. Про це негайно було повідомлено Велику землю.

… Стрілка годинника наближалася до першої. Швидко повинен прийти з радіоцентра Андрій.

Перебуваючи протягом цілого року нерозлучно один і одним, друзі часом не знали, про що поговорити: здавалося, все переказано, переговорено, зрозумілий кожний жест, кожний погляд. А от варто залишитись самому, як охоплює тривога. І нічого, звичайно, особливо нового Андрій не принесе, нічим не втішить, але як можна заснути, не дочекавшись його!

Якось, повернувшись пізно додому, Ожогін побачив, що Андрій не спить.

— Чому не спиш? — спитав він.

— Самому щось не спиться, — відповів Грязнов.

Виходить, і з Андрієм відбувалося те саме.

У місті завили сирени, забахкали зенітки. Микита Родіонович поспішив до вікна. Почувся рокіт моторів. До кімнати вбіг пополотнілий Франц Клебер. Бомбардування викликало у нього припадки малодушності і страху. Заїкаючись, він тремтячими губами промовив пошепки:

— Знову наліт! Що ж будемо робити?

«Що посіяли, те й пожнете», хотілося прямо і грубо кинути в обличчя фашисту, але Микита Родіонович стримався і знизав плечима.

— Боже мій, що тільки робиться! — пробурмотів Клебер і почав перевіряти, чи щільно запнуті вікна.

Загуркотіли перші розриви бомб, і ніби у відповідь ще несамовитіше забахкали зенітки. Будинок здригнувся, зі стелі посипалася штукатурка, жалібно задеренчали шибки у вікнах, забрязкотів посуд у шафі.

Клебер кинувся в куток, за великий холодильник, і став на коліна.

Вибухи, одиночні й серійні, стрясали повітря. Світло миттю погасло. Вибухова хвиля в крайньому вікні вибила шибки і зірвала маскування. До кімнати ринули потоки холодного повітря.

Микита Родіонович швидко надів капелюх, пальто і попрямував до виходу: залишатися в будинку було небезпечно.

— Пане Ожогін, куди ви? — захвилювався Клебер.

Ніби не чуючи запитання, Микита Родіонович вийшов у передню, але, згадавши, що в шафі стоїть чемоданчик з рацією, повернувся в кімнату. Клебер кудись зник. Захопивши рацію, Ожогін чорним ходом спустився на перший поверх і вийшов у сад.

У повітрі стояв гуркіт від ревіння бомбовозів, вибухів бомб і стрільби зеніток. Промені прожекторів безладно краяли темряву неба, схрещувалися, збиралися докупи, знову розходилися. В різних кінцях міста вже палали пожежі і над дахами шугали яскраві язики полум'я.

Осколки зенітних снарядів із свистом падали на дах, врізалися в землю.

Микита Родіонович пройшов углиб саду, в цегляну альтанку і сів на лаву.

— Добре! — шепотіли його губи після кожного нового вибуху. — Дуже добре!

Шість днів тому Ожогін особисто повідомив на Велику землю про те, що місто заповнене військовими частинами: на кладовищі розмістилися танкові частини, які прибули з заходу; на вокзалі абсолютно всі колії забиті ешелонами з військовим вантажем; на колишній цивільний аеродром, поруч із стадіоном, з тиждень тому перебазувалося велике з'єднання важких бомбардувальників; у тупику, за елеватором, прихований маскувальними сітками, стоїть ешелон цистерн з пальним.

Друзі з нетерпінням чекали радянських літаків, і ось зараз вони були вже над містом.

Радість була такою великою, що Микита