Чорна Брама - Віктор Семенович Михайлов

не розревівся. Тепер ми з тобою і близько і далеко — на одному кордоні, а побачимось невідомо коли. Ти пишеш про труднощі, а де їх нема? Коли ми мріяли з тобою про майбутнє, то хіба шукали легких шляхів? Пригадуєш, ми говорили про романтику, про сповнену пригод прикордонну службу? Ми уявляли собі погоню, боротьбу, стрілянину, смертельну сутичку з ворогом. А що в житті? За цілісінький рік служби я ще ні разу не бачив порушника кордону. Але коли подумати, то в нашій отакій „спокійній“ службі потрібно більше мужності, як у бою з ворогом. Обов'язки в нас з тобою невеликі, а справі служимо великій. Легше зробити подвиг, ніж увесь час завжди й усюди бути готовим до нього. Ти скажеш: „Ну от, знову наш Хома — горе від ума!“ Що поробиш, Андрушо, в тебе серце — голобельним, а голова за припряжного, в мене моя макітра за голобельного ходить…»

Почувши за спиною важку ходу боцмана (Ясачний цієї ночі чергував по кораблю), Нагорний сховав листа під ковдру.

Боцман обійшов кубрик, підгорнув ковдру, що сповзла з матроса, зупинився біля Нагорного й запитав:

— Чому, комендоре, не спите?

Нагорний трохи підвівся, щоб відповісти, і лист, схований під подушкою, упав до боцманових ніг. Ясачний нахилився, підняв голубий конверт і, поклавши його під подушку Нагорного, сказав:

— Зрозуміло, від Світлани. Після відбою матрос повинен спати.

Ясачний увімкнув нічне освітлення. У блакитному сяйві обличчя боцмана здалося Нагорному лагідним і привітним. Це був чоловік великої фізичної сили й невичерпного оптимізму. Про боцмана розповідали: одного разу, коли на талях піднімали двигун, ходовий кінець тріснув; двигун упав і придавив матроса. Ясачний ломиком трохи підняв станину і держав її так доти, поки не витягли потерпілого. Пізніше, коли треба було підсунути під станину лом, три чоловіки не змогли підняти її важелем.

Ніби про щось роздумуючи, боцман постояв коло трапа, що вів з кубрика, потім повернувся до Нагорного і тихо, щоб не розбудити матроса, який спав поруч, сказав, вийнявши з кишені флакон з вітамінним драже:

— Візьміть, Нагорний. Це аскорбінова кислота. У морі, коли буде хитавиця, розгризіть таблетку й тримайте за щокою. Полегшає.

— Дякую, товаришу мічман! — подякував Нагорний.

— І ось іще що, комендоре. Ти, напевне, чув? — несподівано перейшов боцман на «ти», — це завжди було в нього ознакою симпатії до того, з ким розмовляв: — Море любить сильних. Тут мова йде про силу людського духу. Зрозумів? У тебе, Нагорний, упертості на двох вистачить, моряк із тебе буде.

Боцман вийшов із кубрика, але заснути Андрій не міг. Те, що сказав тільки-но Ясачний, перегукувалося із Світланиним листом. Вона теж любила і вірила в нього.

Позаторік вони вперше зустрілися в дев'ятому класі школи. Тендітна, наче тоненьке деревце на вітрі, з ріденькими лляними кісками, сірими очима і бровами, схожими на крила, з кирпатим носиком і пухлими, трохи розтуленими губами, вона не сподобалась Андрієві. Він прозвав її «скіпка», і це прізвисько прилипло до неї, як іриска до піднебіння. Проте дівчина розмовляла з ним. поблажливим тоном. Вона підказувала йому на уроках, приносила книжки, які їй подобалися, хоча він і не просив її про це. Обгортала його підручники в гарний червоний папір, міняла пера на його ручці. Вона опікала його дбайливо і водночас вимогливо доти, доки Андрій, якому допекли глузування однокласників, не збунтувався. Вони посварились. Тоді свої піклування і опіку Світлана перенесла на Тихона Жевакіна. Цей Тишко — його так і звали Тишком — не тільки терпляче зносив опіку, але й швидко пристосувався до нових обставин, став навіть вимагати, щоб Світлана приносила йому до школи сніданок. Одного разу Нагорний зустрів Жевакіна на Оці, це було весною на риболовлі, і так його відлупцював, що Тихін два дні не ходив до школи. Андрія покарали, а Світлана демонстративно пересіла до Жевакіна.

Взимку, коли вони вже були у десятому класі, несподівано помер в Андрія батько.

Василь Іванович Нагорний був викладачем географії у Каширській семирічці. Вмер він у класі під час уроку — підійшов до карти, підняв указку і… упав наче скошений кулею.

Коли ввійшла Світлана, приголомшений горем Андрій був дома сам. Відтоді, як між ними виникла сварка, минуло понад рік, і за весь цей час вони не промовили одне до одного жодного слова. Дівчина мовчки зняла руденьку шубку, повісила її на вішалку, вимила посуд, підмела кімнату, так само мовчки сіла поруч Андрія і взяла його за руку. Вечоріло. Кімнату оповили холодні сірі сутінки. Шибки, розмальовані морозним узором, пропускали зовсім мало світла. «Якби ти знав, Андрушо, як я тебе люблю!..» — призналася Світлана і голосно, аж захлинаючись, заплакала на його плечі.

Від цих слів і від щирого дівочого признання стало так хороше й тепло, що Андрій сказав те, чого, можливо, ніколи не сказав би кілька хвилин тому. «Мені тато залишив листа. Я ще не читав. Давай, Світланко, прочитаємо його разом?»

Писати листа батько почав давно, ще в сорок шостому році, і писав його довго, до п'ятдесятого року. Лежав він у великому саморобному конверті, на ріжку якого було написано: «Моєму меншому синові Андрію в день його повноліття».

Це був великий лист, навіть не лист, а сірий учнівський зошит, у якому було коротко описано життя Володимира Нагорного — старшого Андрієвого брата.

Між сторінками, списаними знайомим татовим почерком, були акуратно вклеєні пожовклі фотографії, листи Володимира і вирізки з фронтових газет.

Андрій і Світлана читали зошит, сидячи поряд біля вікна і чекаючи, поки кожен з них закінчить останній рядок, щоб перегорнути сторінку.

З цього часу юнак і дівчина ніколи не говорили про свої почуття, але саме у той вечір вони обоє виросли і змужніли.

Тихенько, щоб не розбудити сусіда, Андрій спустився з койки, всунув ноги в холодні, вогкуваті чоботи, накинув шинелю, надів шапку, піднявся на верхню палубу і вийшов на ют.

Було морозяно. В чистому зоряному небі тріумфальною аркою палахкотіло, блискало, переливалося кришталевими іскрами північне сяйво.