Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

— Вночі… коли йшли болотом, — намагався пояснити партизан. — Стріляли, та хіба в такій темряві влучиш!

Кулаки в Інокентія Степановича стислися, кісточки пальців побіліли від напруження.

— Роззяви! Шляпи! — Він сердито, грубо вилаявся. — Кого проґавили!.. Ех!..

Партизан розповів, що Зюкіна шукали до ранку, але не знайшли.

— Негайно прочистити всю ділянку, — розпорядився Кривов'яз, — до самого шляху в місто! Кожен куш обшукати і знайти!.. Сашурко! — гукнув він. — Швидко до мене начальника розвідки!

Весь день партизани блукали по лісу. Але пошуки виявились марними: Зюкін наче у воду впав.

Незабаром треба було вирушати. Кривов'яз і начальник розвідки бригади Костін сиділи вдвох на березі озера. У воді билась, залишаючи кола, велика риба. Ніжно-голубе небо було спокійне і перламутром відбивалося у воді озера.

Кривов'яз посмоктав погаслу люльку, скривився і сплюнув — до рота потрапила гіркота. Він обережно вибив тютюн, підвівся з землі і, закинувши голову, уважно подивився на небо, намагаючись знайти там хоч єдину хмарку.

Костін дивився на ставну, масивну постать Кривов'яза і милувався ним. Вище середнього зросту, огрядний, з широким, трохи вилицюватим обличчям, він здавався втіленням сили і здоров'я.

Як командир Кривов'яз, на думку начальника розвідки, відповідав усім необхідним вимогам. Робив він усе не кваплячись, зваживши і обдумавши, робив так, що переробляти не доводилось. При виконанні вже прийнятих рішень був невмолимий. Міг простити і часто прощав підлеглим одну помилку, за другу примушував дорого розплачуватись.

— Більше нема кого посилати, Інокентію Степановичу, — порушив довгу мовчанку начальник розвідки.

— Так-таки й нема кого? — Кривов'яз знову сів на траву, вийняв кисет і почав набивати люльку.

— Ви мене не так зрозуміли. — Костін зняв окуляри і протер їх чистим шматочком бинта. — Саме цього разу посилати когось іншого явно недоцільно.

Йшлося про те, щоб послати в місто надійного, спритного партизана: треба було попередити про небезпеку друзів, які знаходилися в місті.

Завдання відповідальне, і потрібен був здібний виконавець.

— Ну, то як же вирішимо? — знову заговорив Костін, бачачи, що Кривов'яз мовчить.

— О-хо-хо!.. — протяжно зітхнув Інокентій Степанович. Він зняв кепку і погладив свою голену голову. — Давай ще подумаємо. На, закури!

Костін узяв простягнутий кисет, звернув незграбну цигарку і, затягнувшись, зачхав, закашляв. Він був некурящим, але коли частував Кривов'яз, — не відмовлявся.

— Ну, коли ви нізащо не хочете відпустити Сашурку, — перевівши подих, тихо промовив Костін, — є ще одна кандидатура…

— Немає іншої кандидатури! — з досадою промовив Кривов'яз і відвернувся. — Клич краще Сашурку.

Начальник розвідки підвівся з землі і пішов…. Через хвилину Сашурка вже сидів навпроти командира бригади і начальника розвідки.

— Значить, ти добре пам'ятаєш, у кого ми їли останній раз вареники з вишнями? — спитав Кривов'яз.

— Дуже. добре пам'ятаю. Це на тій вулиці, де була автобаза споживспілки.

— Вірно.

— А частував варениками ваш родич, музикант…

— Не музикант, а настройщик музичних інструментів.

— Зрозумів.

— Документи в тебе будуть добрі, одягнешся під поліцая… Особливо побоюватись нема чого.

— А я не з боязких, — упевнено промовив Сашурка.

Кривов'яз схилився над картою, що лежала на траві, повів пальцем.

— Вийдеш на шлях, шляхом — до залізниці, а потім знову лісом і лісом до самого міста. Так ближче.

— Авжеж, — підтвердив Сашурка і уважно подивився на карту.

— Прийдеш до Ізволіна, спитай: «Коли будуть вареники з вишнями?». Зрозумів?

— Зрозумів.

— Якщо буде можливість, принеси звідти лист. Якщо ні — завчи і запам'ятай добре усе, що скаже Ізволін. Іди одягайся, час не жде.

IV

Сніданок уже закінчився. Хазяйка мовчки прибирала з стола посуд, але Ожогін і Грязнов не вставали з своїх місць. Андрій переглядав газети, зрідка позіхаючи. Вчорашнє заняття у Зорга затягнулося допізна, і Андрій відчував утому. Ожогін стежив за хазяйкою і чекав, коли вона нарешті піде.

Непогожі дні, які говорили про наближення зими, наганяли на Микиту Родіоновича смуток. Він усе частіше й частіше сумував за. людьми, яких недавно залишив. Гнітило непевне становище, в яке вони потрапили. Дивувало, що Юргенс не виявляв ніяких ознак нервозності, хоч війна наближалася до кінця.

— Просто незрозуміло! — голосно промовив Ожогін, коли хазяйка нарешті вийшла з кімнати.

— Що не зрозуміло, Микито Родіоновичу? — спитав, не відриваючись від газети, Грязнов.

— Чому майор Юргенс байдужий до всього?

— До чого?

— Армія гітлерівців терпить поразку, а пан Юргенс спокійний. Більше того: він піклується про нас з тобою — про свої майбутні кадри, — наче ніяка небезпека не загрожує Німеччині.

Грязнов уважно подивився на Ожогіна. Дійсно, чим пояснити поведінку Юргенса?

— Можливо, у німців є яка-небудь секретна зброя, на яку вони покладають надії? — нерішуче висловив своє припущення Грязнов.

— Навряд! — кинув Ожогін і заходив по кімнаті. — Якби вона була, вони давно застосували б її. Тут щось інше.

Ожогін зупинився і подивився на Грязнова довгим поглядом, наче на обличчі його друга була написана відповідь на це питання.

— Навіщо їм потрібні зараз ми й подібні до нас? Навіщо? Це необхідно зрозуміти: не можна йти з заплющеними очима.

— Не можна, звичайно, — погодився Андрій і почав знову переглядати першу сторінку німецької газети.

— Я гадаю, — продовжував Ожогін, — що тут дальній приціл…

Андрій відклав газету і запитливо подивився на Ожогіна.

В цей час у передній пролунав дзвінок.

— До нас? — здивувався Грязнов.

— Зараз дізнаємось.

Микита Родіонович встав і вийшов з кімнати. Біля вхідних дверей стояв хлопчик років одинадцяти в стьобаному ватнику.

— Я по об'яві… Акордеон вам, чи що, потрібен?

— Так, потрібен. А ти хто такий?

— Я поведу вас до одного дядечки. У нього є хороший акордеон. Підете?

— Що ж, веди, — погодився Микита Родіонович і уважно подивився на хлопчика.

На голові у нього була кепка, що спадала на очі, на ногах — великі солдатські черевики; ватник теж був, мабуть, з чужого плеча.

Помітивши на собі цікавий погляд дорослого, хлопчик зніяковів і опустив очі.

— Тоді одягайтесь, я поведу вас, — сказав він і шморгнув носом.

— Я зараз, почекай хвилинку…

Коли Ожогін вийшов, хлопчик стояв на тротуарі.

— Ідіть прямо, прямо по цій вулиці, — пояснив він. — Коли треба буде зупинитись, я скажу.

Микита Родіонович пішов по тротуару, не обертаючись. Минув один квартал, другий, третій… Хлопчик ішов ззаду; зрідка чувся його тихий кашель. Нарешті, наблизившись до Ожогіна, він тихо промовив:

— Он біля стіни дідусь читає газету. Підійдіть до нього.

Черевики дрібно застукотіли по бруку — хлопчик перебігав на протилежний бік вулиці.

Микита Родіонович побачив метрів за п'ятдесят від себе чоловіка, який, витягнувши шию, уважно читав вивішену на стіні газету. Ожогін підійшов до нього і зупинився.

— Ви, здається, продаєте акордеон? — спитав він через деякий час.