Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев
Про харчування турбуватись не доведеться. Це покладено на квартирну хазяйку.
В сусідній кімнаті залунали кроки, і в. кабінет увійшов худий високий німець в чині підполковника. На носі в нього було пенсне, з-під якого тьмяно дивилися маленькі очі.
— Хайль Гітлер! — привітав він господаря, викинувши вперед руку.
Юргенс відповів тим же.
— Що це за пани? — зробивши презирливу гримасу, спитав прибулий. Він розвалився в кріслі, що стояло біля письмового стола, і витягнув худі, довгі ноги.
— Мої люди.
Підполковник трохи підняв брови, уважно подивився на Ожогіна і Грязнова, примружив очі і одвернувся.
Юргенс вийняв з ящика стола два папірці і подав їх Ожогіну.
— Це перепустки для ходіння по місту в будь-який час, — пояснив він. — Проставте свої прізвища по-російськи і по-німецьки. Зараз вас проведуть на квартиру. Ідіть і відпочивайте. Про все інше наступного разу…
— Ганс, ти пам'ятаєш Брехера? — звернувся Юргенс до підполковника, коли Ожогін і Грязнов вийшли.
— Дуже добре. І завжди відзивався про нього дуже схвально. Ця людина ще зробить собі кар'єру.
— Його кар'єра вже закінчилась.
— Не розумію…
— Прочитай — і зрозумієш. — Юргенс простягнув підполковнику Ашингеру аркуш паперу, заповнений дрібним друкованим шрифтом.
«Повідомляю вас, що в ніч на вісімнадцяте вересня сорок третього року радянська авіація зробила наліт на залізничний вузол і посьолок, — прочитав Ашингер. — З батальйону СС двадцять чоловік убито і близько вісімдесяти поранено. На резиденцію гауптмана Брехера впала і зруйнувала все дощенту півтонна бомба. Знайдені лише шматок портупеї і права рука гауптмана…»
— Так… безглуздо, — повільно сказав Ашингер, — Брехер убитий далеко від фронту, — а я беззмінно в районі передової — і живий.
— Ти невдоволений цим?
— Не невдоволений, а здивований, вражений… — Ашингер встав з крісла і, заклавши руки за вузьку, суху спину, пройшовся по кімнаті.
На деякий час запанувало мовчання.
— Так… доля Брехера сумна, — знову заговорив підполковник, — але я прийшов повідомити ще більш гнітючі новини.
— А саме?
— Впали Новоросійськ, Брянськ, Бєжиця… — Ашингер зупинився навпроти Юргенса і широко розставив ноги. — Під загрозою падіння Чернігів, Полтава, Рославль…
Обличчя Юргенса залишалося спокійним. Він продовжував мовчки дивитися на співбесідника.
— Ти не задумувався, Карл, над питанням, що чекає нас, коли росіяни прийдуть у Німеччину? — спитав Ашингер.
— Ні, — відповів Юргенс. — Не бажаю забивати собі голову марними думками.
— Ти сьогодні в поганому настрої, Карл. — Ашингер обійшов стіл і, ставши позад Юргенса, поклав свої тонкі руки з довгими пальцями на його плечі. — А думати треба…
— Не хочу уподібнюватись щуру, який втікає з корабля. — Юргенс повів плечима, скинув руки Ашингера і вийшов з-за стола.
— Даремно. Ти відстаєш від життя, від подій. Не цікавишся новинами…
— До біса новини! — Юргенс заходив по кімнаті, глибоко затягуючись димом цигарки. — В мене дуже багато роботи.
Ашингер почекав, поки Юргенс вернувся назад до стола.
— Не будемо нервувати і сваритися, Карл, — сказав він тихо, намагаючись стримати хвилювання. — Скажу тобі по секрету одну новину. Генерали, офіцери і солдати фельдмаршала Паулюса звернулися до німецької армії та німецького народу із закликом… вимагати відставки фюрера і його кабінету. Я чув це по радіо на власні вуха годину тому.
— В мене голова тріщить від цих новин, — сказав Юргенс роздратовано.
Ашингер ображено знизав плечима.
Будинок, відведений для Ожогіна і Грязнова, складався з чотирьох кімнат. Одну займала хазяйка, три віддавалися квартирантам.
Спальня з двома ліжками і книжковою шафою мала два вікна, що виходили в сад.
Коли хазяйка залишила квартирантів самих, Ожогін зменшив світло гасової лампи, відчинив вікно і мовчки сперся ліктями на підвіконня.
Він добре знав це місто. Поруч, за рогом, починалася вулиця Луначарського; на ній, в будинку номер тридцять вісім, Ожогіни жили безвиїзно п'ятнадцять. років. Там народилися він, його брат…
Ожогін заплющив очі і, напружуючи пам'ять, почав відновлювати знайомий маршрут від дому до школи. Саме в цьому кварталі жив відомий у місті дитячий лікар Доброхотов. Трохи далі стояв будинок видного царського чиновника Солодухіна, який безслідно зник у дев'ятнадцятому році. Поряд із солодухінським будинком була аптека, в яку йому часто доводилося бігати з рецептами, замовляти ліки для матері і бабусі.
Микита Родіонович відійшов од вікна і подивився на ліжко Грязнова. Той міцно спав, змучений довгою дорогою.
Ожогін тихо роздягнувся, погасив лампу і ліг.
… Першим прокинувся Грязнов. У відчинене вікно дивилося вересневе сонце. Із саду долинало неспокійне пташине щебетання. Обережно вставши, щоб не збудити Ожогіна, юнак тихо підійшов до вікна. В кущах бузку з яскравим, ще не зачепленим жовтизною листям шумно вовтузилися горобці. По гілках крислатої яблуні весело стрибали якісь червоногруді пташки.
— Як гарно! — голосно сказав Грязнов.
Змірявши відстань між підвіконням і землею, він вистрибнув у сад. Горобці з криком розлетілися.
В саду було холоднувато. Босі ноги зразу стали мокрими від рясної роси. Юнак пройшов до самого тину. Сад був занедбаний, всі його стежки і алеї густо заросли травою.
— Андрію! Де ти подівся? — почувся з вікна голос Ожогіна.
— Тут, Микито Родіоновичу, іду! — відгукнувся юнак.
Він повернувся до будинку, поклав руки на підвіконня і, легко підтягнувшись, сплигнув на підлогу.
Коли Ожогін і Грязнов умилися і одяглися, до кімнати, постукавши, зайшла хазяйка. Вона сказала, що йде в місто, і дала жильцям ключі від парадного входу та кімнат.
Друзі вирішили оглянути будинок.
Насамперед обслідували горище. Воно було завалене мотлохом: поламаними меблями, битим посудом, якимсь ганчір'ям і круглими картонними коробками з-під капелюшків.
Унизу, в кімнаті хазяйки, стояли ліжко, ветхий комод, одежна шафа і старе, облізле дзеркало в бронзовій рамі. Ця кімната відокремлювалася від спальні жильців товстою, фундаментальною стіною. Затримавшись тут, Ожогін попросив приятеля піти в спальню. Грязнов голосно промовив із спальні кілька слів — розібрати їх Микита Родіонович не зміг. Виходило — в їх кімнаті можна було розмовляти вільно, не побоюючись, що хтось почує.
У великій їдальні
