Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

ситий сніданок у постіль, котрий знову, як вона підкреслила, приготувала власноручно, хоч побоювання, що її бридкий чоловік міг його отруїти, відпали, бо він і досі висиплявся після вчорашньої пиятики, повідомила ймовірну, тобто всіма гадану причину цієї події. Страмбська giustizia працює, мовляв, швидко – кажуть, буцім сьогодні вночі Суд дванадцятьох уже розглянув справу заарештованого молодого графа і його ще до полудня мають стратити на майдані; через те звідти розігнали всіх торговців. Та обставина, що страта відбудеться в центрі міста, а не на пагорку за міською брамою, явно свідчить про те, що молодого графа не повісять і не колесують, а що йому вготовано кінець набагато цікавіший і для публіки куди ефектніший; можливо, з нього здеруть шкіру, а можливо, четвертують; у будь-якому випадку це буде захопливе видовище. Такі видовища, мовляв, дехто й справді любить, але вона, Фінетта, не годна витримувати, бо не може слухати крику стратенців – ти думаєш, що вони вже от-от перестануть, бо так довго кричати неможливо, але насправді це тільки початок; а після того, як рокований нарешті змовкне й сконає, цей крик іще кілька днів дзвенить у вухах. Побачимо, як приготуються до сьогоднішньої екзекуції. Якщо на майдан принесуть хрест святого Андрія, то графа четвертують, а якщо дубову лаву з ременями, то з нього здиратимуть шкіру, але, можливо, герцог придумав щось ефектніше.

Фінетта, присівши на краєчок Петрової постелі, спокійно вимовляла ці слова своїми чарівними вустами, немовби розмірковувала, що подати сьогодні на обід – sogliolu в пікантному соусі чи тріску alla milanese,[42] а може, щось іще оригінальніше. Петр лежав блідий, заклавши руки за голову, й тупо дивився на сірий прямокутник вікна.

– Ну? – запитала Фінетта. – Чому ти нічого не їси?

– Як я можу мати appetito[43] на твій сніданок, якщо з мого друга сьогодні здиратимуть шкіру? – відповів Петр.

– Ну й друг у тебе! Справжнісінький бевзь, – обурилася Фінетта. – Цікаво, сьогодні вночі ти мав appetito до мого тіла, хоч твій друг уже по самі вуха вскочив у халепу? А ти все одно мав appetito ого-го, такої розкоші я ще не зазнала відколи живу!

Трьома пальцями вона перебирала густі Петрові кучері.

– Це тому, – поважно відповів Петр, не зворушений її вишуканим проявом ніжності, – що вночі я ще не знав, що відбудеться сьогодні і що мені доведеться зробити. А тепер я це вже знаю, і мені від цього стає страшно.

Горда, байдужа, бундючна Фінетта раптом зблідла.

– Заради всього святого, не здумай удавати з себе героя і не встругни якусь штуку! Цей хлопчисько, цей дурнуватий damerino[44] не вартий такої жертви! Життя йому ти не врятуєш, навіть якщо розірвешся на шматки, а навіщо тобі розриватися на шматки, скажи мені, навіщо? Я не зношу, коли під моїми вікнами кричать типи, до яких мені байдужісінько, але якщо там опинишся ти й кричатимеш, коли тебе рватимуть на шматки, я збожеволію, чуєш, збожеволію! Бо ти не сподівайся, що герцог тобі подарує, якщо ти щось затієш, аби врятувати того дурня! Що ти хочеш зробити, нещасний навіженцю? Може, хочеш узяти дерев’яного списа, мов на турнірі, й кинутись на палацову браму? Невже ти думаєш, що ця брама схожа на моє лоно, а спис – на твоє причандалля, яким ти мене вночі трохи не довів до нестями? А далі що? Перебити всю варту, виламати замки, взяти в зуби цього телепня і витягти його з ями? А що по тому, що по тому? Як ти виберешся з міста? Чи знаєш ти, що досить одного сигналу ріжка зі сторожової вежі, аби зачинилися всі міські брами? А якщо вони й не зачиняться, ти, мабуть, захочеш, проїжджаючи з цим дурнем у котрусь із них, віддати вартовим ті дві картки, які вам вручили, коли ви сюди приїхали? Бо без цих цидулок вас не випустять, і вас наздожене вся міська guardia. О, Madonna mia, навіщо тільки я, нещасна, зустріла тебе, і навіщо ви, lazzaroni[45] прокляті, поселилися саме в нас, і навіщо я в тебе закохалася, і навіщо вночі я до тебе приходила! Пообіцяй мені, найдорожчий мій, що не зробиш нічого, за що міг би поплатитись головою!

– Обіцяю, що під час страти я не вийду й за поріг цієї світлиці, – пообіцяв Петр.

Фінетта вся аж засяяла.

– Оце мудрі слова, – сказала вона й поцілувала Петра в уста. – І ти заприсягаєшся мені всім, що для тебе святе?

– Для мене нема нічого святого, – відповів Петр. – Я заприсягаюсь тобі в цьому своєю честю.

Фінетті видалося цього замало.

– А батьки твої ще живі? – запитала вона.

Петр сказав правду: їх уже немає на світі.

– Тоді заприсягнись мені їхньою пам’яттю.

Петр заприсягся.

– А тепер, будь ласка, – попросив він уже нетерпляче, – йди й залиш мене самого.

Коли Фінетта пішла, голосно нарікаючи на егоїзм чоловіків, цих грішних, любострасних котів, які, побавившись людиною, потім її, негідники такі, виганяють, Петр устав, старанно вмився й одягся, а тоді заходився не менш ретельно чистити знамениту рушницю Броккардо; а коли вичистив, то набив її не шротом, а вклав одну з куль, яку граф Гамбаріні зберігав у скриньці з набоями для полювання на великого звіра. Задум, на який його спонукала Фінетта своїм докладним описом нелюдських зойків стратенців, був простий і мав ту перевагу, що задовольняв як його розум, так і сумління; однак, щоб здійснити його, потрібен був такий героїзм, що Петр справедливо, за його власним висловом, відчував страх і водночас не втрачав надії заімпонувати герцогові й, за його власними словами, утерти тому носа: якщо вже він не зможе врятувати