Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

Петр відповів, що брат імператора, який прийняв державний скіпетр, витурив його.

– І дуже слушно вчинив, цей брат імператора, – схвально зауважив герцог. – А завіщо він його витурив? Яке нове паскудство скоїв граф? Теж спробував когось отруїти? І як він від’їздив із Чехії? Теж перебравшись за знахарку, як тоді, коли втікав зі Страмби?

– Я не розумію, що означає подвійне «теж», ваша високосте, – сказав Петр.

– Ще б пак, Одоріко, без сумніву, був стриманий у всьому, що стосується його минулого, – зауважив герцог. – Тож візьміть до уваги, юначе, що людина, в якої ви служили пажем, був боягузливий, підлий негідник.

– З попередніх висловів вашої високості я вже зрозумів, що саме так ви оцінюєте характер покійного графа, – сказав Петр. – І все ж я не можу згадувати про нього інакше, як з вдячністю, бо до мене він завжди був ласкавий і справедливий.

Герцог похитав головою.

– Божевільний, справді божевільний, – зітхнув він. – У вас у Празі всі такі?

– На жаль, ні, ваша високосте.

Новий напад гніву аж затрусив герцогом.

– Але тут, у Страмбі, я не терплю навіженців, – заявив він, знову піднісши голос, – а надто самовпевнених навіженців, не кажучи вже про самовпевнених навіженів зайд. Якщо ви завтра не заберетеся з мого міста, я накажу з ганьбою витурити вас за фортечні мури.

– Ваша високість не дозволить мені навіть подивитись, як конатиме мій друг і протеже Джованні?

– Що ми сказали, те сказали й ніколи не забираємо своїх слів назад, – заявив герцог, і Петр затремтів, бо ця форма множини нагадала йому щось неймовірно страхітливе. – До того ж кінець, який ми присудили вашому хирявому другові, настане так швидко, що ви, цілком можливо, станете його свідком, навіть не порушивши мого наказу. І ще одне: про те, що графа Одоріко вже немає в живих, нікому ані слова, якщо не хочете позбутись органу, яким, як я переконався, ви володієте краще, ніж добре, тобто власного язика.

Герцог знов відвернувся і пішов геть.

Коли тупіт коней герцогської кавалькади віддалився, Петр вийняв батіжок і підійшов до господаря заїзду, що стояв осторонь, звісивши свою підлу голову й насупившись, як ніч.

– Так он як ти виконуєш свої обов’язки господаря, негіднику? – сказав він і тричі оперезав його батіжком по спині. – Доносиш на постояльців, які вшанували своєю присутністю твій заклад, смикаєш герцога за рукав і тичеш пальчиком: «Ось цей, ваша високосте, підозрілий, його теж схопіть і киньте в підземелля до щурів». Так ось як ти вмієш виявляти постояльцям послуги, так ось як ти ставишся до людей освічених і шляхетних, хаме? Але я з тобою поквитаюсь, я тобі покажу, по чому ківш лиха! Герцог назвав мене божевільним навіженцем, а навіженцям дозволено все! – І періщив, періщив його по спині доти, аж доки підлий виказувач, благаючи пощади, впав навколішки. – Можеш скаржитись, лакизо, але перед тим, як побіжиш це робити, пришли мені в покій найкращу вечерю, яка тільки в тебе знайдеться: antipasti a prosciuto[36] на закуску, пристойний біфштекс al inglese[37] і пляшку chianti,[38] інакше я твій курник рознесу на дрізки, pronti, pronti, щоб усе це негайно стояло в мене на столі!

Відтак він подався до себе в покій, і не минуло й чверті години, як у дверях з’явилася Фінетта з тацею, заставленою ситою їдою.

– E servito,[39] – непривітно мовила вона. – Самий клопіт завдає людині, саму мороку. Довелось особисто прослідкувати за готуванням вечері, яку ви зволили замовити, щоб чоловік не підсипав вам щурячої отрути. Хтось удає з себе шляхетного рицаря й наживає собі ворогів, а ти потерпай за нього.

– Я не рицар, чарівна й добра синьйоро, бо якби я ним був, то напевно не тішився б тим, що викликав у вас таку досаду, – сказав Петр.

– Дайте мені святий спокій, – розсердилася Фінетта.

Але Петр, далекий від думки дати господині святий спокій, схопив її за руку й спробував притягти до себе.

– Ні, я не рицар, – сказав він, – бо радий від вас чути, що ви за мене потерпали.

Чарівне, строге Фінеттине обличчя заясніло від усмішки.

– Не тепер, – мовила вона й ухилилася від його обіймів. – А от коли мій чоловік, цей грубіян, нажлуктиться зі злості, як свиня, я, можливо, прийду поцікавитись, чи вам чого не треба.

І справді, підлий господар, як Фінетта й сподівалася, так обпився того вечора міцної горілки, що вже не пам’ятав, ні як його звуть, ні якого він роду.

Отже, все це, принаймні з погляду Петра Куканя з Кукані, хвилювало, було цікаве й захопливе, і навіть – якщо мати на увазі наслідки сп’яніння підлого господаря – найвищою мірою приємне, просто розкішне; але коли після арешту Джованні минула ніч і за вікнами заїзду «У павичевого хвоста» почав народжуватись брудний зимовий ранок, постало вельми нагальне й разом з тим болісне питання: що ж далі й куди тепер?

Упродовж усього його дотеперішнього життя з Петром іще ніколи не траплялося такого, щоб він не знав, як відповісти на це питання, котре знову й знову поставало перед ним. Як відомо, богині долі присудили йому завжди чинити так, аби його вчинки узгоджувалися як із веліннями розуму,