Вигнанці - Артур Конан Дойль
Мадам де Монтеспань, задихаючись, відкинулась на шкіряні подушки карети. Вона була смілива жінка, але раптовий, дивний жах, який охопив її в момент слабодухості, вразив її до глибини душі. Вона забилась у куток екіпажа, уп'явшись розширеними від жаху очима в постать людини, що сиділа навпроти неї. Якби він сказав хоч що-небудь! Про що б вона не довідалась, що б не загрожувало їй — усе краще, ніж це мовчання. Було темно, і вона ледве могла розглядіти невиразні обриси його постаті, а з кожною хвилиною темнішало ще дужче від наближення бурі. Вітер налітав короткими, сердитими поривами; віддалік гримотів грім. Мовчання стало нестерпним. Вона повинна порушити його хоч би що.
— Мосьє, — крикнула вона, — тут сталась якась помилка. Не знаю, на якій підставі ви не даєте мені відсунути вікно і віддати наказ кучерові.
Мовчання.
— Повторюю, тут якась помилка. Це карета мого брата, мосьє де Вівонн, а він не з таких людей, які дозволяють нечемно поводитися з його сестрою.
Кілька важких крапель дощу вдарилось об шибку карети. Хмари скупчились і повисли над землею. Монтеспань не могла бачити заціпенілої постаті, але від цього вона здавалася ще жахливішою. Жінка голосно скрикнула від жаху, проте розпачливий крик справив на незнайомого враження не більше, ніж слова.
— Мосьє! — вигукнула вона, хапаючи його за рукав, — ви лякаєте мене. Ви страшите мене! Я не зробила вам нічого лихого. Чом. у ж ви хочете скривдити нещасну жінку? О, скажіть хоч що-небудь, бога ради, скажіть!
Той же шум дощу, що стукотів у вікна, і гробове мовчання, порушуване тільки її уривчастим диханням.
— Може, вам невідомо, хто я? — казала де Монтеспань, намагаючись говорити властивим їй владним тоном і звертаючись до непроглядної темряви. — Ви рискуєте довідатись надто пізно, кого ви вибрали предметом свого жарту. Я — маркіза де Монтеспань, і не з тих, хто забуває заподіяну образу. Якщо ви хоч трохи знайомі з придворним життям, то повинні знати, що моє слово має деяке значення у короля. Ви можете завезти мене в цій кареті, але я не з тих людей, які можуть зникнути без сліду і невідомщеними. Якби ви… О, Ісусе, змилуйся наді мною!
Яскрава блискавка раптом розірвала величезну хмару, і на мить по всій околиці і в середині карети стало видно, як удень. Обличчя незнайомого з широко розтуленим ротом опинилось близько від обличчя мадам де Монтеспань; в його блискучих, примружених очах світилась зловтішна веселість. При яскравому світлі ясно можна було розглядіти всі найменші подробиці цього обличчя — червоний тремтячий язик, великі білі зуби, коротку гостру борідку, що стирчала вперед.
Але не раптовий спалах блискавки, не усміхнене зле обличчя примусили збліднути від жаху Франсуазу де Монтеспань. Перед нею був той, кого вона боялась найбільше в світі і його найменше сподівалась зустріти.
— Моріс! — скрикнула вона. — Моріс, ви!
— Так, люба жіночко, це я. Як бачите, після довгої розлуки ми знову вкупі.
— О, Моріс, як ви налякали мене! Як могли ви бути таким жорстоким? Чому ви не хотіли промовити ні слова?
— Мені приємно було сидіти мовчки і знати, що після стількох років ви знову належите мені самому, і нікого між нами немає. Ах, жіночко, як часто мріяв я про цю годину!
— Я була винна перед вами, Моріс! О, як була я винна! Простіть мені!
— У нас в сім'ї не знають прощення, люба Франсуаза. Чи не нагадує вам ця подорож колишні часи? А карета? Це та сама, в якій ми колись поверталися з кафедрального собору, де ви так мило вимовили обітницю вірності чоловікові. Я сидів тут, де й тепер, а ви там; я взяв вашу руку, як беру зараз, і потис її, а…
— О, негіднику, ви викрутили… ви зламали мені руку!
— О, ні, люба жіночко! А пригадуєте, як ви шепотіли мені, що завжди будете любити мене, як я нахилився до ваших губ і…
— О, рятуйте, рятуйте! Ах, жорстокий! Ви ударили мене кулаком у губи!
— Невже? Хто б міг подумати в той весняний день, коли ми мріяли про майбутнє, що між нами дійдеться до цього? А ось, ще й ще!
Він люто бив кулаками в пітьмі, намагаючись влучити їй в обличчя. Вона впала на дно карети, ховаючи обличчя в подушки. А він з Силою й шаленістю божевільного сипав удари, що падали то на шкіряні подушки, то на дерев'яну обшивку, і не звертав уваги на свої поранені руки.
— Я таки примусив вас замовкнути, — нарешті прохрипів він. — Колись я робив це поцілунками. Але час минає, Франсуаза, все змінюється, жінки стають зрадливими, а чоловіки суворими.
— Можете вбити мене, коли так хочете, — простогнала вона.
— І вб'ю! — просто відповів він.
Карета все мчала, похитуючись і підстрибуючи на глибоких вибоїнах. Гроза минула, але ще чути було далекий гуркіт грому, і десь на обрії спалахували блискавки.
Зійшов місяць; його ясне холодне світло посріблило великі рівнини, оточені тополями, і падало крізь вікна карети на постать жінки, що забилась у куток, і на її жахливого супутника. Він одкинувся назад і, згорнувши руки на грудях, зловтішно дивився на розпач жінки, яка колись кревно образила його.
— Куди ви везете мене? — спитала вона після довгого мовчання.
— У Портілльяк, люба жіночко.
— Чому саме туди? Що ви думаєте зробити зі мною?
— Примусити цей брехливий язичок замовкнути навіки. Він більше не буде дурити людей.
— Так ви вб'єте мене?
— Називайте це як хочете.
— У вас камінь замість серця.
— Воно було
