Карбід - Андрій Степанович Любка
За півгодини вони нарешті пройшли всю довжину тунелю. Але там, у кінці труби, на них чекала прикра несподіванка: вихід був зачиненим. Згори в трубі було зроблено великий отвір, тільки він був закритий прямокутним чавунним люком, що скидався більше на покладені горизонтально двері. Вочевидь, саме через них мало відбуватися розвантаження товару. Але вони були наглухо зачиненими. До того ж і замок, і ручка знаходилися із зовнішнього боку. Марічці стало страшно. Їй здалося, що вони потрапили у чорну підземку пастку.
— Що будемо робити? — тремтячим голом запитала вона в чоловіка.
— Не хвилюйся, Марічко, все буде добре, — намагався той заспокоїти дружину, а сам гарячково вигадував можливість виходу.
— Так, усе буде добре, але я питаю про інше. Що нам зараз, конкретно зараз робити?
— Слухай, тунель закритий, бо він почне працювати лише завтра, на День Незалежності, одночасно з фонтаном. Тому нам, мабуть, доведеться дочекатися цієї миті — тоді й вийдемо. Добре, що ніхто не знає, що ми тут. Тому ми в безпеці. Зараз повернемось до вагонеток. У нас є вода, якась їжа, там перечекаємо, а завтра, коли все запрацює, разом із товаром переїдемо сюди й тихцем прошмигнемо на свободу. Все буде добре!
Марічка замовкла, хоча тривога не покинула її. Вона сподівалася, що вже зараз вони будуть у лісі на угорському боці, дихатимуть свіжим повітрям, будуть вільними, а тунель виявився зачиненим. До того ж — із обох боків. Людині в такій ситуації важко опанувати себе, бо мимоволі почуваєшся трупом чи земляним хробаком. Але нічого не вдієш, треба перечекати ще день, а вже завтра цей кошмар закінчиться. Намагаючись позбутися похмурих думок, жінка почала повзти назад, на український бік тунелю. Та раптом зупинилася:
— Слухай, тут вода, в мене руки й коліна вже мокрі, — розгублено глянула вона на чоловіка.
— Так, я теж відчуваю. Ну нічого, це, мабуть, ґрунтові води просочилися, не звертай уваги, — вдавано спокійно відповів Тис, хоча й сам насторожився: дорогою сюди в тунелі було сухо, як у пустелі, він це точно пам'ятав, бо ще дивувався якості виконаних робіт. Тепер же вся долівка була у воді. Але щоб не лякати дружину, він із байдужим виглядом поліз уперед.
Поки Тис із Марічкою лізли на угорський бік, до підвалу кафе «Дунай» прийшов Міклош Свищо. Сьогодні йому треба було їхати на день народження армійського товариша, який жив у сусідньому районі. Повернутися чоловік планував лише пізно ввечері, тому перевірити установку перед завтрашнім запуском фонтана вирішив саме тепер. Так йому буде спокійніше. Зайшов у підвал, розкрутив великий кран, піднявся в кафе й вийшов на площу. Усе залишалося спокійним і тихим, вода з фонтана ніде не витікала, значить усе підігнано добре. Залишалося завтра зранку натиснути кнопку, яка відкриє клапан й увімкне мотор, що подаватиме воду у фонтан під тиском — і все запрацює. Повернувшись униз, Рибалка прислухався, йому здалося, що він чує шум протічної води. Він ще раз здивовано піднявся на площу й оглянув фонтан, але нічого підозрілого не виявив. «Певно, вода в каналізації шуміла», — подумав наступник Ичі, повернувся, зачинив двері в підвал і вулицею Станційною пошкандибав до вокзалу, щоб устигнути на першу електричку.
Тис повз уперед і розумів, що коїться щось погане. Вода прибувала, це безсумнівно. Тепер вона закривала долоні сантиметрів на п'ять. До того ж відчувалася течія — саме з того боку тунелю, куди вони з дружиною лізли. З українського боку. Щоб не змушувати Марічку, яка повзла позаду, хвилюватися, він вирішив поговорити вголос, відволікти її думки.
— Знаєш, — завів Тис, чалапаючи руками й колінами у прохолодній воді, — мені здається, що існує якийсь вищий задум. Тільки не смійся. Просто я думаю, що все на Землі не просто так. Учора я лежав на березі Тиси, поки чекав смерку, і думав. Звідки в людях стільки жорстокості? Чому вони хочуть убивати, знищувати одне одного? Чому на це наважилися мої знайомі, з якими я поділився своєю найкращою ідеєю, мої компаньйони, які мали би бути вдячними мені? І навіть Ікар, з яким я сидів у школі за однією партою, погодився з тим, що мене краще вбити й продати на органи. Я про це вчора довго думав, а потім пазл у моїй голові раз — і склався. Я ж історик. І знаю, що протягом усієї своєї історії люди переважно займалися війнами і вбивствами. Не могли зупинитися. Немов їх нечистий під'юджував. Весь час, століття за століттям — війни і війни. Після жахів Другої світової всі сподівалися, що людство порозумнішало, принаймні наша його частина, західна цивілізація. Що після газових камер Аушвіца навмисно організована смерть уже ніколи не прийде в Європу. Що тепер ми навчені, освічені, у нас є техніка, інтернет, міжнародні організації, мультикультуралізм і таке інше. Але ні: на початку дев'яностих вибухає війна в Югославії, де люди масово вирізають одне одного, спалюють цілі села, кілька тисяч чоловіків із міста Сребрениця вбивають протягом одного дня! У наш час, у Європі! А тепер ця шизофренічна війна з дурною Росією... От для чого Путін це все почав, чому він захотів убити тисячі людей, а мільйони приректи на нещастя? Що ним рухало? І вчора я це розумів. Ним рухало те саме, що рухає й мером, й Ікаром, і Дохторкою, і Мілошевичем, і рештою вбивць. Ними рухає людська природа. Бо людина — не лише добра, а й лиха. У кожному з нас закладено ген убивства й жорстокості. І він не вимивається культурою й цивілізаційним поступом. У кожному з нас. Порослий шерстю пітекантроп убивав так само, як путінські вояки сьогодні, хоча нині вони мають супутники в Космосі, надточну зброю, мобільний зв'язок... Уяви такого солдата фортуни: він іде територією України, у нього в кишені Інтернет, тобто весь світ, а він убиває всіх на своєму шляху. Тобто по суті нічим не відрізняється від свого мавпоподібного пращура. Та ні, відрізняється. У гірший бік. Бо нищить набагато більше, без жодної потреби і в підсумку собі на шкоду. Так, у кожній людині є прекрасне й потворне. Але чому прекрасне з нас треба витискати силою обставин, а потворне так легко вилазить саме?
