Карбід - Андрій Степанович Любка

— Нічого, коли бізнес запрацює нормально, ми знайдемо спосіб їй віддячити. Вона ще й задоволена буде. До того ж, із таким бамбулою жити не просто, вона, може, й зрадіє, коли цей придурок зникне, — Геній Карпат підтримав лікарку.

— Зрозумійте, — нарешті подав голос Ігор Лях. — Ми не можемо від нього відкупитися, запропонувавши йому щось узамін. Це повністю неадекватна людина, яка живе у своїй хворобливій реальності. Коли він зрозуміє, що тунель назавжди залишиться тільки дорогою контрабанди, він може нам таке встругнути, що ого-го! Тому краще його позбутися зараз, це печально, але ми мусимо так зробити, щоб гарантувати собі успіх і безпеку.

— Але як? — поцікавився Золтан Барток.

— Коли він за півгодини прийде сюди, ми вколемо йому снодійне, я вже все підготувала, — по-діловому відповіла Дияволиця. — Увечері, щоб не привертати зайвої уваги, ми перевеземо його до мене, а там я розділю тіло на органи, ми ще й заробимо. Зрештою, і цей добряк зробить добру справу — продовжить комусь життя. Ця ідея йому б навіть сподобалася.

— Ага, євроінтеґрується, поїде в Євросоюз, як і мріяв, але запчастинами, — реготнув Геній Карпат.

— Що ж, я за. Ми не можемо наражати такий проект на небезпеку через якогось пришелепуватого вчителя, — скрушно зітхнув міський голова.

— А я проти! — рішуче сказав Ікар.

— Хлопчики, я вклала в цей проект найбільше, в десятки разів більше, ніж кожен із вас. Тому це мій ультиматум. Ми його позбудемося — і все, — металевим голосом убивці сказала Уляна Дмитрівна Крук, і ніхто вже не знайшов заперечного аргументу.

Холодний піт стікав Тисові за комір сорочки, а коліна дрібно тремтіли. Не тямлячи себе від страху, чоловік наскільки міг безшумно вийшов із приймальні міського голови, а потім дременув навтьоки підворіттями й безлюдними вуличками на околиці. Раз у раз він сполохано озирався, боячись побачити за собою гонитву. Тис біг, знаючи, що в потилицю йому дмухає смерть.

Розділ шістнадцятий,

в якому Тис врятується або ні

— Трпру, тпру! — крикнув старий циган, тягнучи на себе віжки. — Куди летиш, чорте? Не бачиш коней, жити набридло? Та щоб тебе!

Тис не звернув на нього жодної уваги, лише навіжено оббіг віз і зник за поворотом. Розтріпаний, мокрий від поту, гнав він перед себе, не цілком усвідомлюючи, куди біжить. З правого боку сорочка ще була заправленою в штани, а з лівого вже стирчала назовні. Скельце давно випало з окулярів, які чоловік так і тримав у руці. Та він про це зовсім не думав, бо взагалі ні про що не думав — перетворився на звіра, керованого інстинктом утечі від смерті. Біг, не помічаючи вулиць навколо, не прокладаючи маршруту, немов внутрішній компас сам відводив його від небезпеки. Зупинився, захеканий і мокрий, опинившись у заростях під Чорною горою на околиці Ведмедева.

Відсапувався. Ліг на землю, безсило розкинув руки й дивився в помережане сивими хмарами небо, що височіло над горою. Горів зсередини, хрипів, горло пересохло, а гаряче повітря буквально шкребло дихальні шляхи на кожен вдих. За кілька хвилин оклигавши, зняв піджак і повністю розстебнув сорочку — легенький вітерець збивав температуру і поступово повертав учителю відчуття реальності й здатність мислити. Щоправда, думки були зовсім не світлими й радісними, як ще всього годину тому, коли він в очікуванні тріумфу й здійснення своєї ідеї прямував до міськради.

«Що ж робити? — гарячково міркував Тис, а думки його шпорталися, розбивалися, змішувалися й перебивали одна одну. — Невже вони й справді хочуть мене вбити? Але ж я це все вигадав! Як вони відкриють фонтан без мене, хіба не буде їм соромно у мить перерізання стрічки? А що мій клас, школа, як вони це їм пояснять? Чому вони такі жорстокі, я ж поділився з ними найсокровеннішим і найдорожчим — мрією. Ось що робить із людьми жадібність! Я їм заважаю просто тим, що є доброю людиною! Добра людина серед вовків. Біла ворона. А ще компаньйонами називалися... Вбивці!

Чи справді вони хочуть мене вбити? Хм. Якщо Дохторка сказала, що вже приготувала шприц, то сумнівів немає: вбили б. Так, як зробили це з Ичі. Розтягнули б на органи, як свиню. Щоб потім продовжити життя якимсь мерзотникам у якій-небудь Франції, бо хто ще мав гроші на купівлю й трансплантацію нелегальних органів, як не люди, що й самі все життя знущалися й обдирали інших людей? Кругообіг покидьків у природі. Дияволиця вбиває добрих людей, щоб продовжити життя вампірам, олігархам, корумпованим політикам і мафії, всім тим, що живуть з людського горя й нужди. Так уже розправилися з Ичі, а тепер настала й моя черга. Ці звірі ні перед чим не зупиняться — і скоро вони визначать нових жертв зі свого числа, з'їдять одне одного. Піраньї, а не люди!

Хто порятує? Може, податися в міліцію, розказати все, розкрити правду про тунель — і в такий спосіб врятуватися? Але міліція не захистить. Її функція — захищати владу й бандитів від чесних людей, а не навпаки. Усі вони одним миром мазані. Ніколи жоден міліціонер не піде супроти мера. Зрештою, всі ці міліціонери — сини прокурорів і суддів, судді — діти мерів, адвокати — доньки митників, все це одна велика сім'я, доісторичне плем'я, що тримається разом. І порядна людина нічого проти них зробити не може. Як тільки я ступлю на поріг міліції, мене одразу ж передадуть у руки моїх щирих «компаньйонів». Адже сам міський голова — крадій, примітивний злодій, що починав із цуплення туалетного паперу. Міліція не цікавиться Дохторкою, її діяльністю й статками, бо вона депутатка. Зникнення Ичі не змусило правоохоронні органи почати розслідування. Ікар і Геній Карпат — контрабандисти з великої дороги, всі про це знають, але нікому це не заважає. Бо вони діляться — з СБУ, прикордонниками, мером. Брудні гроші, влада й сила міліцейських кийків сплелися воєдино так, що їх уже не розчепити. У вищих ешелонах всі комусь родичі, кожен якось пов'язаний з іншими елементами ланцюга. Навіть сторожем у лікарню беруть не будь-кого, а дурноголового племінника прокурора. Так і родич на зарплаті, і ночами можна зі складів вивозити потрібне: він не перешкоджатиме, бо вдячний