Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

Кілька годин я йшов услід за Шрі через гори. Ми — високо в горах, над пагорбами, на позбавлених рослинности гірських схилах. Під собою бачу такі самі скелясті схили з темними плямами вакоа і колючими кущами. Вище — оголене мінеральне царство. Небо — неймовірної блакиті, хмари, що налетіли зі сходу, біжать над морем, минають долину, відкидаючи швидкі тіні. Ми продовжуємо підніматися. Інколи мій провідник розчиняється серед чорного каміння, і коли я знову помічаю його, його швидкий і легкий танець, я не певен, що бачив — сарну чи дикого собаку.

У якусь мить зупиняюся, аби подивитися на морську далечінь, таким море я ще не бачив — безмежним, сяючим і сліпучим від сонячного світла, перекресленим довгою шляркою мовчазних скель.

Вітер дме холодними поривами, від яких на очі навертаються сльози. Я сиджу на камені, аби відсапатися. Коли починаю йти, мені страшно, що я загубив Шрі. Примруживши очі, шукаю його на вершині гори, на темних схилах яруг. Коли я вже майже ладний відмовитися від пошуків, помічаю його в оточенні інших дітей, серед стада кіз, на іншому схилі гори. Кличу його, але від луни мого голосу діти втікають, разом з козами зникають серед чагарників і каміння.

Тут я помічаю сліди людей — якісь кола з каміння, складеного насухо, схожі на ті, що я знайшов, коли вперше потрапив до Англійської затоки. Зауважую також ледь помітні стежки в горах, я їх можу побачити тому, що дике життя, яке я веду протягом чотирьох років в Англійській затоці, навчило мене помічати сліди людей. Оскільки я збираюся спуститися з іншого боку гори, аби знайти дітей, раптом бачу Уму. Вона підходить до мене, мовчки бере за руку і веде на вершину скелі, туди, де невелика ділянка утворює якийсь нависаючий схил.

З протилежного боку урочища, на засушливому схилі вздовж висохлого потічка помічаю складені з каміння і гілля хижі, декілька крихітних, захищених від вітру кам’яними підмурками, оброблених ділянок землі. Собаки відчули нас, загавкали. Це манафське село.

— Тобі не можна йти далі, — каже Ума. — Якщо прийде чужинець, манафи будуть змушені переселитися далі в гори.

Ми спускаємося до північного схилу гори. Обличчям до вітру. Внизу — безкінечне море, темне, покрите бурунами хвиль. На сході — ультрамаринова гладінь лаґуни.

— Уночі видно вогні міста, — каже Ума. Вона дивиться на море: — А там можна побачити, як прибувають кораблі.

— Яка краса! — кажу я тихо. Ума присіла навпочіпки у своїй звичній позі, охопила коліна руками. Її темне обличчя обернене до моря, вітер грає волоссям. Ума повертається на захід, у бік пагорбів.

— Тобі треба спускатися, скоро стемніє.

Але ми сидимо, нерухомі під поривами вітру, не в змозі відірватися від моря, схожі на птахів, що звикли жити високо в небі. Ума мовчить, але мені здається, що я відчуваю все, що з нею коїться, її бажання, її відчай. Вона ніколи цього не каже, але через це вона так любить приходити на узбережжя, пірнати, запливати до скель з гарпуном і, сховавшись за виступом, спостерігати за людьми з узбережжя.

— Хочеш поїхати зі мною?

Від мого голосу чи від мого запитання вона підстрибує. Гнівно дивиться на мене. Її очі палають.

— Поїхати? Куди? Кому я потрібна?

Я шукаю слова, аби заспокоїти її, але вона грубо каже:

— Мій дід був марроном, як усі чорні маррони з Морна. Він помер від того, що йому жорнами розчавило ноги у млині, тому що він у лісі приєднався до людей Сакалаву. Після того мій батько приїхав сюди, на Родриґес, і став моряком, аби подорожувати. Моя мати народилася у Бенґалії, її мати грала на музичних інструментах, вона співала для Говінди. Куди я можу поїхати? У Францію в монастир? Чи до Порт-Луї, аби прислужуватися тим, хто послав на смерть мого дідуся, тим, хто купували і продавали нас, наче рабів?

Її рука була холодною, наче у неї була лихоманка. Раптом Ума підводиться, іде до схилу, на захід, туди, де розходяться дороги, туди, де нещодавно чекала мене. Її обличчя знову спокійне, але очі продовжують палати від гніву.

— Тобі час іти. Ти не повинен тут залишатися.

Я хотів попрохати її, аби вона показала мені свій будинок, але вона вже пішла, не озираючись, Ума спускається в темну долину, на якій стоять манафські хижі. Я чую голоси дітей, гавкіт собак. Швидко насувається пітьма.

Спускаюся схилами, біжу через колючі чагарі і вакоа. Більше не бачу ні моря, ні виднокраю, нічого, лише гірські тіні, які більші за небо. Коли дістаюся Англійської затоки, вже темно, тихо йде дощ. Під своїм деревом, у затишку свого намету згортаюся у клубок, нерухомо лежу, мені холодно і самотньо. Думаю про гуркіт розрухи, що наростає з кожним днем, він котиться, нагадує шум грози, його голос заповнює всю землю, і ніхто не в змозі не думати про нього. Цієї ночі я вирішую піти на війну.

Сьогодні вранці вони всі зібралися на вході до яру: Адрієн Меркюр, високий чорний чоловік із силою Геркулеса, колись він був «десятником» на кокосових плантаціях у Хуан де Нова, Ернест Рабу, Селестен Проспер і юний Фріц Кастель. Коли вони дізналися, що я віднайшов схованку, вони одразу прийшли, полишивши усі справи, кожен зі своєю лопатою і мотузкою. Якби хтось побачив, як ми перетинаємо долину Англійської затоки, вони з лопатами і своїми великими капелюхами з вакоа, я — попереду, бородатий і з довгим волоссям, у порваному одязі, голова ще перев’язана носовою хустинкою, то подумав би, що це маскарад, який відтворює повернення людей Корсара, що прийшов по свій скарб!

Свіже вранішнє повітря збадьорює нас, ми починаємо копати навколо базальтових каменів на дні яруги. Земля, пухка на поверхні, стає твердою, наче камінь, коли ми заглиблюємося. По черзі ми б’ємо кайлом, поки решта розчищає дорогу до найширшої частини яру. Тоді я здогадуюся, що це каміння і ця накидана на вході земля, які я прийняв за природну загату, що виникла внаслідок стікання води у русло висохлого потоку, насправді є розкиданою породою, яку люди Корсара викидали, копаючи схрони на дні яруги. Знову мені здається, що увесь яр є результатом людської творчости. Починаючи від простого розлому у базальтовій скелі, вони рили, копали, аби надати природного вигляду цій ущелині, яку дощова вода змінювала впродовж майже двохсот років. Це дивне враження, майже лякаюче, схоже на те, яке мають відчути дослідники, що серед тиші нещадного світла пустелі дістають