Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

— Вони більші не зляться, вони вже знають нас.

Баклани не сідають на пісок. Вони пікірують на шматки, хапають їх на льоту, здіймаючи хмари пилу. Навіть краби вилазять зі своїх нір, у них одночасно боязкий і грізний вигляд.

— Скільки народу! — каже Ума зі сміхом.

Коли ми доїдаємо, Ума чіпляє наш одяг на гарпун, і ми спимо на гарячому піску під цією імпровізованою парасолькою. Зариваємося у пісок один біля одного. Можливо, Ума так і засинає, поки я дивлюся на її обличчя із заплющеними очима, на її гарне гладеньке чоло, навколо якого вітер ворушить волосся. Коли вона дихає, пісок сповзає їй на груди, оголене плече сяє, наче камінь. Кінчиками пальців я пещу її шкіру. Але Ума не ворушиться. Вона повільно дихає, поклавши голову на зігнуту руку, поки вітер маленькими струмочками здуває пісок з її надзвичайно гарного стрункого тіла. Над собою я бачу порожнє небо і в дзеркалі лаґуни — туманний Родриґес. Морські птахи кружляють над нами, сідають на березі, за кілька кроків від нас. Вони більше не бояться, вони стали нашими друзями.

Я думаю, що цей день без кінця, як море.

Однак настає вечір, я йду берегом, оточений птахами, які злітають з тривожними криками. Надто пізно, аби думати про повернення на Родриґес. Відплив оголює масиви коралів у лаґуні, і ми можемо наскочити на мілину або розбити пірогу. Ума наздоганяє мене на мисі. Через вітер, що дме з моря, ми одягаємося. Морські птахи летять за нами, з підозрілими тривожними криками сідають на скелі попереду. Тут море чисте. Ми дивимося на хвилі, що розбиваються в кінці своєї подорожі.

Коли я сідаю поруч з Умою, вона обіймає мене, кладе голову мені на плече. Я відчуваю її запах, її тепло. Дме вечірній вітер, він приносить ніч. Ума тремтить. Її непокоїть цей вітер, він непокоїть також птахів, примусивши їх покинути свій притулок, високо в небі вони кричать про останні спалахи світла над морем.

Швидко настає ніч. Виднокрай зникає, піна перестає сяяти. Ми повертаємося на той бік острова, аби заховатися від вітру. Ума готує постіль. Високо на березі, на дюні, стелить сухі водорості. Ми загортаємося у свій одяг, аби вберегтися від вологи. Птахи припинили свій божевільний лет. Вони сидять на березі, недалеко від нас, і у пітьмі ми чуємо їхнє ґелґотання, їхнє клацання дзьобами. Притулившись до Уми, я вдихаю аромат її тіла, її волосся, відчуваю смак соли на її шкірі і вустах.

Потому відчуваю її дихання, яке затихає, лежу нерухомо, розплющивши очі в ніч, слухаючи удари хвиль, які все ближче й ближче здіймаються позаду нас. Зірок так багато, вони такі гарні, як тоді, коли я лежав на палубі Зети. Переді мною біля чорних плям родриґських гір видніється Оріон, Нічні красуні і, зовсім у зеніті, біля Чумацького шляху, як колись, я шукаю сяюче гроно Плеяд. Як колись, намагаюся помітити сьому зірку, Плейону, і в кінці Великої Ведмедиці — Алькор. Внизу, ліворуч, упізнаю Південний Хрест, потім бачу, як повільно, наче він справді пливе по чорному морю, з’являється великий корабель Арґо. Мені хочеться почути голос Уми, але я не наважуюся будити її. Відчуваю біля себе, як повільно здіймаються й опускаються її груди, і це дихання змішується з шумом моря. Після такого довгого, сповненого світла дня ми опинилися на дні повільної ночі, яка проникає в нас, яка змінює нас. Задля цього ми тут, аби прожити цей день і цю ніч, далеко від людей, на порозі бурхливого моря, серед птахів.

Чи ми спали насправді? Не знаю. Я довго нерухомо лежу під диханням вітру, відчуваючи жахливі удари хвиль біля підніжжя коралів, а зірки повільно обертаються до сходу.

Вранці Ума, зіщулившись у моїх обіймах, спить попри сонце, яке світить прямо в очі. Мокрий від роси пісок прилип до її темної шкіри, струмочками стікає вздовж потилиці, змішується із зібганим одягом. А переді мною в лаґуні вода стає зеленою, птахи полишили берег — знову кружляють, розпростерши крила на вітрі, уважними очима обстежують морське дно. Я бачу чисті і ясні гори Родриґеса, Пітон, Білактер і оддалік на березі — Діамант. Уже снують піроги, наповнивши вітром вітрила. За кілька хвилин ми вберемося в наш одяг, що шурхотить від піску, сядемо в пірогу, і вітер наповнить наше вітрило. Напівсонна Ума буде на носі, ляже на дно піроги. Ми покинемо наш острів, поїдемо звідси, підемо на Родриґес, і морські птахи не будуть нас проводжати.

Понеділок, 10 серпня (1914)

Сьогодні вранці, самотній у хащах Англійської затоки, я підраховую дні. Я розпочав це давно, наслідуючи приклад Робінзона Крузо. Не маючи дерева, аби робити зарубки, я списав позначками обкладинки своїх учнівських зошитів. Таким чином я уточнюю цю незвичайну для мене дату, вона свідчить про те, що зараз точно чотири роки, як я на Родриґесі. Це відкриття настільки вражає мене, що я не в змозі залишатися на місці. Поквапливо взуваю запилені черевики на босу ногу, тому що в мене вже давно нема шкарпеток. Зі скрині виймаю сірий піджак — спогад про дні, проведені в бюро W.W. West у Порт-Луї. Застібаю сорочку на всі ґудзики, але краватки немає: нею я скористався, аби прив’язати вітрило, яке під час грозової ночі слугувало мені наметом. Без капелюха, зарослий і бородатий, наче після кораблетрощі, із засмаглим обличчям, одягнений у цей панський піджак і старі черевики, я став би посміховиськом на Рампар-Стрит у Порт-Луї. Але тут, на Родриґесі, люди не такі вибагливі, вони мене майже не помічали.

О цій годині приміщення телеграфної компанії ще порожнє. Там є тільки службовець-індус, який байдуже дивиться на мене, навіть коли я найчемнішим у світі чином запитую у нього, який сьогодні день.

— Перепрошую, пане, який сьогодні день?

Він замислюється. Не спускаючись зі сходів, каже:

— Понеділок.

Я наполягаю:

— А яке число?

Після наступної паузи він видає:

— Понеділок, 10 серпня 1914 року.

Поки спускаюся дорогою, обсадженою вакоа, до моря, відчуваю якесь запаморочення. Як давно я живу у цій самотній долині поруч з привидом Невідомого Корсара! Лише з тінню Уми, яка так надовго зникає, що я вже й не знаю, чи вона існує насправді. Як давно я далеко від дому, від тих, кого люблю. Від спогадів про Лауру і Мем у мене стискається серце, наче у передчутті нещастя. Блакитне небо засліплює мене, море наче горить. Мені здається, що я прибув з іншого