Аферистка - Любов Борисівна Овсяннікова

машинної олії. Ага, — зрозумів Грицько, — це ж у Дніпропетровську недарма безліч дрібних СТО розташовується в приміщеннях колишніх човнових стоянок. Скидають бруд у ріку й у вуса не дують — у них скрізь усе куплене, все «схоплено». А чого ж не розперезатися, коли практично немає держави, а народ у країні заляканий крадіями й бандитами то тієї міри, що мовчатиме, якщо його навіть різатимуть? Ну не дбають про близьких і рідних, не піклуються про чужих людей, так хоча б про себе подумали, адже теж на цій планеті живуть! Сто бісів їм у пельку! Грицько страшенно засмутився й пішов назад, вирішивши, що ліпше сидітиме у дворі на ослоні й слухатиме балачки про болі й хвороби, ніж бачитиме на власні очі страждання велета, сивого Дніпра, яких завдають йому люди.

Добре, що його черга підійшла майже одразу після повернення од ріки.

— Скільки часу, ну хоч приблизно, потребується вам для лікування моєї Тетяни? — запитав він у Любові Петрівни, вже ніскільки не соромлячись того, що називає Тетяну своєю і не вагаючись у тому.

— Все залежить від того, в якому стані вона повернеться з лікарні, — відповіла цілителька. — Може, вона взагалі без мого втручання обійдеться. Тепер вміють гарно лікувати, якщо захочуть.

— Гаразд, тоді скажіть, який найбільший термін забирає лікування подібних недуг при несприятливому їх перебігу чи при несумлінному лікуванні?

— Про що ти намагаєшся дізнатися? — прямо запитала Любов Петрівна.

— Хочу після оздоровлення у вас повезти її на море. Але путівки треба заздалегідь придбати. От я й вираховую, на коли їх брати.

Любов Петрівна поглянула на мальовничий листовий календар, що висів на стіні, щось порахувала.

— Бери на другу половину липня, не промахнешся.

— От за це дякую, — зрадів Грицько. — Скоро побачимося, — попрощався він. — Щось привезти наступного разу? Вам чи Ігорю Свиридовичу?

— Ні, ні, дуже дякую.

Вони ще трохи поговорили про свої побутові клопоти і Грицько поїхав додому.

5

Вже давно стрілки годинника показували за північ, а Грицько все ніяк не засинав. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг вмоститися. А коли, здавалося, вмощувався, йому починало чухатися то на нозі, то на спині, то за вухом. І він знову ворушився і знову шукав зручну позу, щоб заспокоїтися. Нарешті не витримав і вийшов надвір, тут було німо — пора цвіркунів ще не настала, тільки інколи нишком розрізав повітря нічний птах чи летюча миша, розповсюджуючи звук непевного шерехтіння. І від того їхнього притишеного руху робилося лячно, наче десь поблизу нишпорили привиди й шукали нагоди кинутися на живу людину. Грицька пройняв містичний ляк, і він повернувся в кімнату. Коли заснув, незчувся.

Під ранок йому приснився сон, од якого він миттю побіг випробовувати нещодавно влаштований душ. А потім навіть не захотів снідати.

Снилося, що він знаходиться десь у велелюдді: чи на ринку, чи на великому вокзалі, і йому приспічило присісти на унітаз. Він хутенько знайшов потрібні двері, пройшов у туалет і нирнув у кабінку. Раптом унітаз, стоячи перед яким він порався з ґудзиками, почав рости, вищати й ширшати. Грицько злякався, що не встигне зробити своє діло, тому, покинувши штани десь унизу, обхопив чудний горщок руками й видерся на нього зверху. Затим вмостився зручно сісти, спустив ноги вниз, руками вчепився за край посудини і прислухався до себе. Але справити нужду йому не вдалося. Зсередини унітазу, де мала бути вода, з’явилося шумовиння й полізло вгору, наче туди якийсь жартівник вкинув карбід. Скоро стало зрозуміло, що то піднімається те, що повинно було після багатьох-багатьох людей провалитися в злив і зникнути з очей. Липка гидота перла на Грицька, ближче підбиралася до оголеного тіла. Довелося бідному сплигувати вниз. Тільки це не допомогло — густі й жирні клапті вихлюпів уже всіяли всю підлогу, скоро вони почали падати на Грицькову голову, вкрили плечі, потекли по спині. Грицько у скаженому темпі здирав з себе запаскуджені ланці, але людські екскременти підбиралися до шкіри, наростали на ній товстим шаром, подразнювали його ніжні місця. Двері кабінки відкрити не вдавалося, і Грицько вхитрився перемахнути через перегородку й кинутися навтьоки, водночас доволі скоро зрозумівши, що врятуватися йому не вдасться. За ним гналися вже не окремі грудки, язики чи шматки мерзоти, а цілий її потік. І він ось-ось мав утопитися в ньому.

Надворі вже сходило сонце й било через недбало спущені жалюзі в кімнату.

Змивши з себе залишки сну, Грицько метнувся в гараж і завів машину. Треба було якнайшвидше позбавитися пам’яті про бридке видіння, а для цього змінити обстановку. Дослухаючись до вурчання мотору, він пішов у палісадник, нарізав півоній, порахувавши, щоб їх була потрібна кількість, і виїхав з двору.

Скоро ним заволоділо нервове тремтіння — вірна ознака напруженого чекання. Потяг з Москви мав прибути на станцію Синельникове через півтори години. Він встигне з’їздити туди й назад разів з п’ять, але сидіти вдома не хотів, вирішив, що краще зупинитися десь в полях, погуляти по травці, подихати повівом цілинних трав і молодого сіна.

Мимоволі згадалося, що вчора йому принесли телеграму від свояка, Карининого брата. Той сповіщав, що хоче забрати подаровану машину, бо тепер вони вже не родичі. До того ж він нарешті влаштувався, має постійне житло, роботу й сім’ю, отож треба владнати всі питання. Телеграма була довгою, плутаною й неприємною. Не тому, що не хотілося віддавати машину, ні. Адже Грицько не міг на ній їздити далі тих місць, де його знають, бо в нього не поновлювалися документи про техогляд і різні інші речі. А тому була неприємною, що нагадала про остогидлі помилки з колишнього життя. І треба ж було так збігтися, щоб цей свояк приїжджав так невчасно. Тут якраз треба Тетяні приділити увагу, і його чорти несуть. Це, звичайно, не критично, але не бажано. Коли ж він все-таки прибуде? Написав би хоча б щось конкретне! А то «скоро», «при першій можливості»…

* * *

Вона проганяла від себе томління духу, заціпеніння волі й уяви, липучий відчай, бо від цього її світ робився гнітюче щільним, задушливим, навіть