На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
Майор Джеффері посмів сказати про це відверто. Того ж дня він таємниче зник із частини. Потім частину перебазували в Італію, і тут повторюється те ж саме. Мак поліз у свою сумку й дістав звідти целулоїдний прямокутник — карту маршруту.
— Тут зазначено, куди ми повинні були скинути вантаж!
Мільтон ладен був задавити штурмана, та єдине, що лишалося йому робити, — це спокійно сидіти на стільці й чекати розв'язки. Л Джойс, очевидно, вже прийняв для себе якесь рішення і не звертав уваги на знаки Мільтон а.
Мехті перекладав його слова й ніяк не міг позбутися відчуття, що йому знову всадили ножа в спину. Таке відчуття було й у Сергія Миколайовича, але він сприйняв слова Мака спокійніше, бо вже й раніше багато про що догадувався…
Блідий, схвильований Джойс говорив, зважуючи кожне слово.
— Я йшов на війну бити націстів. А в нас це декого не влаштовує. Мені з ними не по дорозі. Я залишуся з вами, — закінчив він.
Щиро подякувавши штурманові, Сергій Миколайович обіцяв поговорити з командиром, щоб його прийняли в бригаду, а Мільтону ввічливо запропонував дожидати в одному з сіл, контрольованому партизанами, повітряної або наземної оказії, і йому допоможуть повернутися в частину.
Спокійно (навіть Сергій Миколайович не сподівався від нього такого спокою) поставився до повідомлення американського штурмана Ферреро, що прибув незабаром після того, як льотчиків повели відпочивати.
Він витер хусткою лоба, помовчав, посмоктав порожню люльку і сховав її в кишеню.
— Нічого не поробиш… Імперіалісти! — розвів він руками.
І фраза ця прозвучала в нього якось по-особливому просто й переконливо: її вимовила людина, яка віддала боротьбі з імперіалістами все своє життя.
Найбільше був пригнічений Мехті. Він стояв у кутку намету, схрестивши на грудях руки й похмуро опустивши голову.
— Я був під Сталінградом, у Польщі, в Австрії, тут… — спроквола, ніби пригадуючи щось, сказав Мехті. — Страшно бувало… Але водночас і просто: на нас ішли фашисти, і треба було їх розбити, щоб на землі знову настав мир… А над землею, виявляється, нависла нова тінь… І все значно складніше, ніж я думав!
— Так, Мехті, нам намагаються перешкоджати, — сказав Сергій Миколайович.
— Але ж це союзники! Ми рятуємо їхні країни від Гітлера!..
— І народи будуть вдячні нам за це. А їхні правителі — ніколи.
Запона при вході в намет відхилилася, увійшов ординарець, чітко відрапортував:
— Зв'язковий з Трієста!
Це була Анжеліка, яку понад тиждень тому послали в Опчину. Вона привезла листа від групи товариша П.
Ферреро узяв в Анжеліки маленького конверта й відпустив її. Біля входу в намет дівчину нетерпляче ждав Вася.
Ферреро надів окуляри, витяг з конверта листа і перебіг його очима. Міфічний брат Анжеліки нудно розповідав про те, як він працює на тартаку; просив доглянути козу, прислати йому святкову сорочку. Розшифрувавши і прочитавши листа, Ферреро кинув його на стіл.
— Що пише товариш П.? — спитав Сергій Миколайович.
— Що Карранті й Чарлз Беннет, агент Федерального бюро розслідувань — одна й та ж особа.
Мехті ступив крок уперед. Сергій Миколайович посміхнувся:
— Одне до одного…
— Карранті — Чарлз Беннет! — повторив Ферреро, і йому стало ясним те, в чому навіть самому собі було боляче признатися. — його прислали до нас із штабу корпусу. Отже, угорців розстрілювала рука тієї ж людини, яка прислала Карранті…
— Але ж Карранті — американський розвідник, — суворо сказав Мехті.
Сергій Миколайович покрутив у руках целулоїдний прямокутник, що його залишив штурман Мак Джойс.
— Цікаво, що тут на карті помічений і потім закреслений саме квадрат 11.
Вася й Анжеліка знайшли Мехті на скелі. Як і раніше, перед ним стояло полотно, поруч лежав ящик з фарбами і пензлями. У Васі був піднесений настрій. Анжеліка знову біля нього!
— Усе малюєш? — посміхнувся Вася.
— І малюватиму! — вперто сказав Мехті.
— Коли ж ви її закінчите? — спитала Анжеліка.
— Мабуть, після того, як розпочне, — ущипливо промовив Вася.
— Скоро, Анжеліко, — серйозно відповів Мехті. — Тепер уже скоро. Для мене багато дечого стало ясним…
Так, задум його поступово набирав дедалі чіткішої, конкретнішої форми. Загалом усе повинно залишитися так, як він задумав: його солдат щасливий, що, перемігши, повертається додому. Та це щастя зрілої, загартованої в боях людини, яка багато що зрозуміла. Адже він був весь час поруч Мехті. Разом з ним бив гітлерівців. Разом з ним замислювався над подіями, що відбувалися навколо. Разом з ним мужнів — і думкою й серцем. Він, цей солдат, знав і про Чарлза Беннета, знав, що ті, хто підіслав Беннета, і надалі перешкоджатимуть людям будувати своє щастя. І треба бути готовим захищати це щастя, вистраждане, здобуте трудом і кров'ю. Солдат у Мехті впевнений у собі. Впевнений у майбутньому. Це завдяки йому на землі настав мир. Він ще в дорозі. Рідного села не видно. На небі клапті хмар, свинцевих, чорних. Дме вітер, напинаючи плащ-палатку солдата. Тремтить листя тополі. Земля темна, тверда. Нивами котяться хвилі, наче піниться море. Впевнено долаючи опір вітру, широко ступаючи, йде солдат. В його очах сувора рішучість. Вій міцно притискує до грудей свій автомат. Він крокує в напрямі світла — до сонця, що піднімається на сході. Він ніби прислухається до чогось тривожного, — могутній, готовий зустріти грудьми будь-які небезпеки на своєму шляху.
Не повинно бути ніяких зовнішніх ефектів. Хай усе буде природно, просто… Щоб не пишність була, а міць, сила!.. Так, тільки так…
На полотні народжується життя, яким його знав і