Квентін Дорвард - Вальтер Скотт

— Дуже шкодую, — сказала принцеса, затинаючись від розгубленості, яку вона відчула через цю розмову, — що ми досі не спромоглися прийняти вас згідно з вашими заслугами й достойністю. Ваша племінниця, гадаю, більш задоволена?

— Далеко-далеко більш, ніж я можу висловити, — відповіла молода графиня. — Я шукала тут лише безпечності, а знайшла, крім того, ще й самітність. Відлюддя нашого першого житла й ще більше самотнє життя в цьому новому, призначеному для нас, тільки побільшують, на мою думку, милість й уважність короля, які він виявив до нас, нещасних утікачок.

— Замовкни, дурненька кузино[123], — перебила старша дама, — дай мені розважити душу, бо, нарешті, ми можемо на самоті порозмовляти з дамою. Я кажу «на самоті», бо не беру до уваги цього гарного молодого вартового, який скоріше схожий на статую, ніж на живу істоту; він, мабуть, не володіє ні своїми членами, ні язиком і, звичайно, не знає цивілізованої мови. Отже, повторюю: раз ніхто тут, крім цієї дами, не може зрозуміти нас, хочу їй сказати, як я шкодую, що поїхала до Франції. Я чекала на урочисте вітання, турніри, бенкети, видовища й свята, а замість того попала мало не в тюрму! Наше найкраще товариство — циганський волоцюга, з яким нас познайомив король і через якого велів листуватися з друзями у Фландрії. Може, — сказала вона, — король з політичних міркувань триматиме нас у цій клітці аж до смерті, щоб потім захопити наші маєтки, коли разом з нами угасне стародавній рід де Круа… Герцог Бургундський не був такий жорстокий: він усе-таки запропонував моїй племінниці чоловіка, хоч і поганого.

— Я воліла б краще стати черницею, ніж дружиною лихого чоловіка, — сказала принцеса, якій нарешті пощастило докинути своє слово до розмови.

— Кожен має право вибирати, що йому до вподоби, — заперечила красномовна дама. — Адже бог свідок, що я все це кажу лише тому, що мені шкода моєї племінниці, бо сама я вже не збираюсь виходити заміж. Ви усміхаєтесь, але присягаюся всім святим, що це так. Однак це не виправдовує короля, який своєю поведінкою більш нагадує старого Мішо, міняйла з Гента, ніж наслідника Карла Великого.

— Замовкніть, — суворо сказала принцеса. — Пам’ятайте, що ви говорите про мого батька.

— Про вашого батька?! — вражено вигукнула бургундська дама.

— Про мого батька, — повторила з гідністю принцеса. — Я — Жанна Французька. Але не бійтеся, мадам, — додала вона з властивою їй лагідністю в голосі, — ви не бажали образити мене, і я не гніваюся. Розраховуйте на мій вплив при дворі. Я зроблю все, щоб полегшити вигнання вам і цій милій молодій особі. На жаль, я можу зробити для вас небагато, але щиро пропоную вам свою підтримку.

З глибоким і шанобливим поклоном графиня Амеліна де Круа — так звали старшу даму — прийняла від принцеси люб’язну обіцянку. Недаремно вона досить довго жила при дворі й досконало вивчила придвірні звичаї. Вона незмінно додержувала правила, якого дотримуються придворні всіх часів: судити у приватних розмовах про вади та нерозсудливість своїх володарів, про кривди та зневаги, яких вони завдають, але ніколи не згадувати про все це в присутності самого володаря або членів його родини. І от тепер дама була надзвичайно збентежена, що припустилася помилки, відізвавшись неповажливо про Людовіка в присутності його дочки. Вона хотіла висловити жаль і вибачитися, але принцеса заспокоїла її і якнайделікатніше попросила (хоч це й було рівнозначно наказу з боку дочки французького короля) більше й слова не казати на виправдання і нічого не пояснювати. Після цього принцеса з належною їй гідністю сіла в своє крісло й звеліла обом чужоземкам сісти поруч з нею, що молодша виконала з щирою та соромливою шанобливістю, а старіша — навмисно вдаючи глибоку покірливість та повагу. Вони почали свою розмову, але так тихо, що вартовий не міг нічого чути і лише помітив, що тепер принцеса слухала більше молодшу, вродливішу даму, а графиня Амеліна, хоч і розмовляла далеко більше, проте своїм потоком красномовства та компліментами привертала менше уваги з боку принцеси, ніж її родичка короткими та скромними відповідями.

Розмова дам не тривала ще й чверті години, як відчинилися двері в іншому кінці зали і ввійшов якийсь чоловік, закутаний в дорожній плащ. Пам’ятаючи наказ короля, Квентін одразу пішов назустріч цьому чоловікові і, ставши поміж ним і дамами, попросив його негайно вийти звідси.

— За чиїм наказом? — спитав незнайомець тоном, в якому була зневага й здивування.

— За наказом короля, для виконання якого я сюди поставлений, — твердо відповів Квентін.

— Цей наказ не може стосуватися Людовіка Орлеанського, — сказав герцог, розгорнувши свій плащ.

Юнак вагався деякий час, чи поширити наказ короля на першого принца крові, що, як усі казали, тепер мав поріднитися з родиною самого короля.

— Ваша високість, — сказав він нарешті, — надто поважна особа, щоб я міг противитись вашим бажанням. Сподіваюся, проте, що ваша високість засвідчить, що я виконав свій обов’язок, наскільки ви мені дозволили.

— Стань на своє місце, юний воїне, тобі не докорятимуть за це, — промовив герцог Орлеанський і, пройшовши повз Дорварда, привітав принцесу з силуваною люб’язністю, як то бувало завжди, коли він звертався до нареченої.

Він сказав, що обідав у Дюнуа й довідався, що тут, у Роландовій залі, зібралось товариство, а тому й наважився прилучитися до нього.

Рум’янець, що залив бліді щоки нещасної Жанни і скрасив на хвилину її обличчя, засвідчив, що таке збільшення їхнього товариства не було їй неприємне. Вона поспішила познайомити Людовіка з обома дамами де Круа, які привітали принца відповідно до його високого сану, і, вказавши йому на крісло, запропонувала приєднатися до їхньої розмови.

Герцог сказав, що в такому чарівному товаристві не може дозволити собі сісти в крісло. Він узяв подушку з одного стільця і, поклавши її на підлогу біля ніг прекрасної молодої графині де Круа, сів так, щоб, не ображаючи принцеси,