Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Слава Богу! — не стримав радості.

Він осипав її поцілунками, він дурів од щастя: вона більше не належить Ростикові! Тепер вона буде належати йому! Буде! Буде! Він осипав її поцілунками і оволодів нею з таким жаром, з таким поривом, що ненароком зачепив настільну лампу, і вона розбилася… А в останню їхню ніч полив дощ. Вранці Ярослав залепетав:

— Ми ще зустрінемось? Правда? Я писатиму тобі!

Вона відповіла не одразу:

— Розумієш, Славчику… Будемо друзями… Ти мудрий, добрий, щирий… Але… Через місяць я виходжу заміж…

Він закляк, онімів, він був на грані безумства, він навіть не запитував, хто її новий обранець, у нього не було на це ні сил, ні слів. Він не міг збагнути: через місяць виходить заміж, а спить зі мною? Ні, розум його не міг, не міг, не міг того осягти-збагнути!

— Це неправда! — закричав Ярослав.

— Правда, Славчику, правда…

— Госсподи… — і розпач кинув його навзнак, і подушка мулила голову, наче камінь.

І покотилося вервечкою: жінкам ніколи не треба вірити; жінка щаслива у мріях; жінки ніколи не точні, вони визнають лиш одну одиницю часу — дев’ять місяців; жінка подібна до соняха; в грі жінка не має вартості, але при обрахунку числиться високо; де не вдержить ланцюг — там удержить жінка; жінка — мов кішка, як не падала б — усе на лапки… Я знаю багато жінок, які ніколи не зраджували своїх чоловіків, але не знаю жодної, яка б зрадила тільки раз. Хто це сказав? Ярослав не міг пригадати. Та й нащо? І взагалі! Невже не можна винайти щось таке… ну, таке, аби примусити жінку любити? Чоловіче, опам’ятайся! Забудь усе, що повичитував у книжках!

«Справді, це було жахливо, — подумав зараз Грицан. — Де вона тепер, Марта? У своєму Дрогобичі, залишилась в Тернополі чи деінде забрела? Цікаво б зустріти. Чого ж ти не спитав, де вона збирається жити?»

А мотор усе дудонів і дудонів — монотонно, заколисуюче. Вітовський з Іштваном дрімали. Мимоволі Ярослав позіхнув. Лиш Місьо чіпко тримав обома руками кермо, зірко вдивляючись у дорогу, наче боявся збитися з неї. Коли в’їхали в Золочів, очі Ярослава схопили: «Корчма «Ситий козак». Хоча назва була дещо чудернацька, але, прочитавши її, згадав, що нині ще нічого не їв, крім склянки чаю, і його засмоктало під ложечкою. Проте не наважився будити Вітовського. А воно, ніби навмисне, ссало й ссало, аж кольками віддаючи. Треба, мабуть, у Зборові буде підкріпитися, — подумав, — тільки в який спосіб підлеститися до Вітовського, щоб не гарчав?.. Хіба… Га? А що!

Так, Зборів пам’ятний для народу: в 1649 році тут відбулася битва між ляшками-панками на чолі з королем Яном II Казимиром і козаками Богдана Хмельницького, до якого приєднався кримський хан Іслам-Гірей Третій, — Богдан розгромив Яна… Еге, розгромив, — з гіркотою подумав Грицан, — розгромити розгромив, а кінець був печальний: переможений король почав переговори з Іслам-Гіреєм, обіцяючи тому грошову винагороду, а його вояцтву дозвіл на грабунок України по дорозі до Криму. Та не на це злакомився хан — він був зацікавлений, щоб обидві сторони — Україна і Польща — довше воювали, ослаблюючи одна одну, тож Іслам-Гірей, зрадницьки припинивши воєнні дії, примусив Хмельницького піти на угоду з Польщею — кабальний для України Зборівський договір.

Грицан вдав, що його щось душить в горлі, і голосно закашлявся.

Вітовський стріпнув з віч дрімоту.

— Де ми?

— Під Зборовом, — поспішно сказав Ярослав. — Між іншим, отам неподалік — козацька могила.

— Я бачив її.

— Може, пом’янемо? — обережно спитав Грицан, бо під ложечкою не переставало смоктати.

— У Тернополі.

— До Тернополя ще добрих тридцять кілометрів…

— Дати щось на зуб? — не повертаючи своєї маленької голівки, спитав Устимчик.

— Та ні, потерплю…

Короткий листопадовий день — сірий, важкий від набряклих вологою хмар — згасав, наче сухотний чоловік, — заки прибилися до Тернополя, розтерзану війною землю окрили похмурі сутінки. Вітовський велів Устимчикові їхати до готелю.

— Зараз, Славчику, замориш черв’ячка, — і добродушно підморгнув Грицанові.— А то, бачу, геть охляв…

— Як і ти, до речі!

— І я… — Іштван протер очі.

Оселившись, всі четверо зійшли до мляво освітленого ресторану вечеряти. Вітовський передовсім попросив свіжих газет. І поки кельнер сервірував стіл, розгорнув «Діло».

— О! Є! — жваво, зраділо вигукнув. — Чутки підтвердилися: на Великій Україні створено новий уряд — Директорію.

— Хто ж туди ввійшов?

— Швець, Макаренко… Володимир Винниченко… А Петлюра водночас головний отаман всеукраїнського…

— … ще не існуючого війська? — засміявся Іштван.

— Ну, чому ж? — спохмурнів Вітовський. — У Білій Церкві стоять Січові стрільці Коновальця. Це неабияка сила.

— Скоропадському капець! — резюмував Грицан.

— Звичайно, з гетьманщиною буде покінчено!

— І можна нам розраховувати на поміч? — якось чи наївно, чи по-дітвацьки спитав Іштван.

— Ми однієї крові діти. — Вітовський відклав часопис і взявся за ложку. — Україна мусить бути єдиною.

— Я, зрозуміло, за, — сказав Грицан. — Але, вибач, страшенно сумніваюся, що дійдемо згоди. Так, ми одної крові діти! Але виховані в різних оселях.

— Ти хотів їсти… — сказав Вітовський. — І не забувай, колего, маємо зустріч з державним комісаром Тернополя і повітовим військовим комендантом. Зрозуміло, організаційні справи будемо вирішувати завтра, а нині хай покажуть будинок, який я просив підібрати для нашого секретаріату. — Він помовчав. — А тепер ось що, добродії: вам обом завтра випадає виняткова місія.

— Яка ще місія? — поглумився Грицан.

— Повторюю: виняткова, — цілком серйозно сказав Вітовський. — Отже, будьте до всього готові.

— Не люблю, коли мене інтригують.