Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— З Богом! — він розмашисто перехрестився.

Машина поволі викотилася на Лочаківську вулицю й за Львовом покотилась трактом на Тернопіль.

— За три години доберемось? — в голосі Вітовського погано замаскована нетерплячка.

Він, — здогадався Грицан, — уже має щось на думці, чого не бажає висловити вголос, а може, воно ще остаточно не визріло, — Вітовський дарма ніколи не квапиться.

— З Божою волею… доберемось, — запевнив Устимчик.

— Не крути, Місьо! — Вітовський суворо.

— Пане полковнику, таж мотор машинний — не душа людська, — філософував Устимчик. — Та і душа людська таємниць вголос не виказує, а гомонить сама з собою.

— Провіантом запасся?

— Хіба, пане полковнику, я коли виїздив без провіанту? — незворушно, монотонно гнув своє.

— Місю, ти часом не жид? — ураз розреготався Вітовський. — Так уже наловчився по-жидівськи викручуватись!

— Я, пане полковнику, греко-католик.

Тепер розреготалися всі, і всі бодай на якусь хвилю забулись, наче не було сутужної обстановки в краю, наче не існувало обложеного Львова. Помовкли вони так само, як і розреготалися, — за Винниками, в кюветі, валявся догори колесами візок зі зламаним дишлом. По вбитій чи здохлій коняці рачкували пацюки.

Ніхто нічого не сказав: видиво бесіді не сприяло. Кожен втаємничувався у власні роздуми. Але найдовше, мабуть, не годен був заспокоїтись чутливий Грицан, хоча за роки війни всякого набачився, — в голові його завихрились асоціації, порівняння не на користь щойно створеної республіки. А після Курович, на розвилці доріг, — друга вела до Рогатина — давньоруського міста, звідки під час одного з наскоків кримських завойовників потрапила в полон юна красуня Настя Лісовська, яку потім продали в гарем турецького султана Сулеймана, а ставши перегодя його дружиною, одержала ім’я Роксолана, під яким і відома в історії,— то аж після Курович Грицан поринув у спогади, бо він їхав до Тернополя: він завжди поринав у спогади, коли на гадку спливав Тернопіль.

У місті тому він уперше пізнав жінку, чари і трагізм свого першого, може, справжнього кохання. Несподіваного, жаркого і нерозділеного. В те літо побачила світ його збірочка історичних нарисів. Він, осяяний першим успіхом, гайнув по Галичині, аби ще глибше пізнати її, як колись Іван Франко. Він увесь був зітканий з натхнення, радості. Приблудивши до Тернополя, поселився в недорогому готелику. Там і зустрів її — чарівну Марту — і закохався з першого погляду. Яка ж вона була гарна! Чорняве волосся, тонкі брови, сині очі, красу яких приховували окуляри. М’які вуста мали колір малини. А ще мала звичку: коли нервувала, стискала-видовжувала губи так, що їх не було видно, — бороденка-нитка, тоді підборіддя ледь морщилося. Він подарував їй букетик гвоздик і свою книжечку в додачу. А познайомились вони випадково, в холі того ж готелика, куди влаштувалася Марта. Перед цим Ярослав зустрічався з учнями гімназії, розповідав їм про боротьбу львівських студентів за український університет, — з дарованим букетиком вернув до готелю й зустрів її і якось мимоволі сказав: ось вам цей букет… Вона щиро здивувалася: мені? З якої нагоди? «А просто так! Хіба потрібна нагода? Прошу: візьміть…» І Марта взяла. Затим запросила його до себе в гості, вона подякувала йому за книжку й вклала у неї одну гвоздику. Опісля вони вечеряли в ресторані, пили вино, танцювали, Марта оповідала йому, що вона з Дрогобича, багато хворіла змалку, а якось їй купили нові гарні туфлі, вона одягла їх, вибігла на балкон — кликати подруг, необережно перехилилася через поручні і впала, і довго лежала в лікарні. Тепер же закінчила гімназію й вирішила поїздити, аби трохи розвіятися.

Після вечері вони вернулись до її кімнати, і Марта розділила з ним ложе, — чотири дні і чотири ночі полум’яніли на столі яскраві червоні гвоздики… Це був якийсь чад…

О, цього Ярослав не годен забути! В неї була рожева сорочка, ніжна сорочка…

Згадуючи, він аж заплющив очі: воістину любов робить розумних дурними, тихих — буйними, а злих — смирними…

— Таких, як ти, небагато… — шепотіла Марта.

А він мовчки пестив її смагляве пругке тіло та все поривався відкусити чорну волосинку над лівим соском, але він не відкушував свідомо, він упивався нею, тією чорною волосинкою на маленьких, безмірно ніжних грудях, та все корив Марту, що погналася за модою й одрізала коси. А потому він здивувався, звідки в неї шрам між ребрами.

— Рік тому я полюбила нашого гімназійного вчителя, він полюбив мене. Ну, принаймні клявся, що любить.

Марта розповідала напрочуд спокійно, без емоцій, наче йшлося не про кохання, а про щось таке… ну, гейби гриби збирала, — принаймні Ярослав — чутливий, звиклий до аналізу — був якось дивно вражений. Бо ж, як казав Овідій, бути закоханим — значить бути в безумстві при здоровому глузді.

— Як його звати? — нашось спитав.

— Ростислав, — так само спокійно сказала Марта. — А прізвище — Боговик… Правда, дивне прізвище?

— І що? — облизавши враз пересохлі губи, затинаючись, ледь видихнув Ярослав, почувши ім’я того, з ким його якось познайомив Вітовський і з ким він провів кілька славних днів у Галичі.

— Він хотів мене, а я хотіла свободи…

— Ви… жили?

— В тому то й справа, що ми були, правду сказати, чоловіком і жінкою. Отже, я прагла свободи… Він розгнівався і, коли я одного разу побігла на танці, перестрів мене і в пориві гніву штрикнув ножем…

Ярославові важко було уявити Ростика отаким буйним ревнивцем. Адже це добряк. Як він міг підняти руку на дівчину? Ніяк не вірилось… Але ж знак ножа…

— Що ж далі? — ревниво випитував.

— Він приходив, вибачався, а я не простила.

— Чи потрібна така впертість? — сказав бездумно.

— Зараз про це пізно говорити.

— Ти давно його бачила? — спитав обережно.