Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Пригодницькі книги » Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук

Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук

Читаємо онлайн Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук
сьогоднішній день більша частина споруд майже повністю зруйнована. Річ у тому, що на початку минулого століття різноманітні пройдисвіти підривали вежі динамітом, шукаючи всередині скарби. Втім, вони не знаходили нічого, окрім скоцюрблених у формі ембріона мумій та різних поховальних предметів. Жерці Колья навмисне вмощували померлих саме так: навприсядки, з притиснутими до грудей колінами. Крім того, внутрішню порожнину башт формували у вигляді жіночої матки, що все вкупі мало символізувати відродження померлого у потойбічному світі.

За скромну плату нас люб’язно погодився підвезти до руїн один перуанець, якого ми зловили просто на вулиці Пуно. Вежі збудовано на скелястому підвищенні на східному березі озера Умайо, а тому їх зовсім не видно при наближенні. Коли шофер спинив автомобіль і сказав, що ми на місці, я довго не міг второпати, де башти і хто додумався назвати грузьку калюжу діаметром двадцять метрів, що виднілась праворуч від нас, озером. Праворуч від мене простягалось покремсане горбами й неглибокими впадинами розлоге гірське плато, ліворуч здіймався бурий гірський кряж, і жодної вежі, башти чи хоча б стовпа навколо. Після більш ретельного огляду місцевості я зрештою розгледів ледь помітну стежку, що забиралася схилом на вершину плато, а біля неї — невелику будку, з якої неквапом вибирався якийсь заспаний перуанець.

Перуанець виявився охоронцем Сійюстані. Повільно він причвалав до машини і стягнув з нас символічну плату за відвідання сайту. Я дурнувато всміхнувся і спитав у нього про вежі, на що чоловік тицьнув пальцем прямісінько в небо.

— Що, підірвали геть усі? — вирячився я. — Коли?!

Охоронець скорботно подивився на мене.

— Що це значить? — спитав Ян.

— Схоже, ми спізнилися. Останні башти висадили в небо саме напередодні, - сумно проказав я.

Охоронець втомлено покрутив пальцем біля скроні і знову спрямував правицю вверх. Він так і тримав її, поки я, зрештою, второпав, що він показує на вершину гірського хребта за своєю спиною.

— Вони там, нагорі, - буркнув перуанець, — вам доведеться підійматись.

За два заходи ми видерлись на узвишшя, і переді мною постало кілька велетенських башт та рештки древнього муру. Найбільші вежі сягали дванадцяти метрів у висоту та п’яти-шести метрів у діаметрі. Ліворуч відразу за скелями розкинулося гірське озеро запаморочливої краси. Вода була нереально синьою, наче в ній щойно випрали цілий контейнер китайських джинсів «Levis».

Тиняючись сайтом, я несподівано натрапив на одну башту (не дуже велику — не більше шести метрів у висоту), що відмінно збереглася. Грабіжники з невідомих причин пощадили її: кожен з ретельно обтесаних каменів стояв у стіні на своєму місці. Внизу біля самої землі чорнів отвір вузенького лазу, що вів усередину вежі. Цей отвір намертво прикував мою увагу. Я не міг зрозуміти його призначення, оскільки затягувати через нього мертве тіло в могилу, по-моєму, було вельми незручно. Я взагалі не був певен, що через ту щілину могла протиснутися людина, байдуже, жива чи мертва… Скажу чесно, спочатку я навіть не думав цього перевіряти. Все б обійшлося, якби не той бісів знак.

Праворуч від вхідного лазу стриміла невелика попереджувальна табличка, яка інформувала відвідувачів про те, що залазити в башти Сійюстані суворо заборонено, обіцяючи нещадну кару тим, хто надумає це зробити. Мушу визнати, напис на табличці був трохи дивний. Там йшлося не про те, що нахабний троглодит і вандал, який наважиться сунути ніс у поховання, буде покараний згідно із законом. Зовсім ні. Знак погрожував (саме погрожував, а не перестерігав!), обіцяючи страшну кару всім, хто потривожить могилу.

Я обвів язиком сухі губи і повільно роззирнувся навкруг. Нікого. Абсолютно нікого. Затим опустився навколішки і зазирнув у отвір. Стіна могили виявилась надзвичайно товстою. Через непроглядиму темряву я геть не міг роздивитися, що там, усередині вежі.

— Максе… — стурбовано озвався Ян, помітивши, що я став навколішки перед входом до могили. — Максе, не треба…

Я мовчав, пильно обдивляючись краї отвору. Єдине, що мене турбувало в той момент: чи зможу я протиснутися всередину.

— Максе, навіть не здумай, — не вгавав мій товариш. — Ти вже поліз в одну могилу коло Кауачі. Ти що забув, що потім сталося? Чувак, схаменись! Нам сьогодні ввечері їхати в Арекіпу. Якщо, не приведи Господи, в автобусі з тобою станеться те ж саме, що й у хостелі в Насці, пасажири повісять тебе на першому ж ліхтарному стовпі при дорозі!

«Остання сосиска на сніданок була зайвою, — тим часом міркував я. — І булочку до чаю можна було не їсти…». А потім я голосно прицмокнув і подумав: хіба я не козак, чи що? Хіба то я дарма перся сюди з іншого кінця світу, намотавши добрих шістнадцять тисяч кілометрів? Щоб оце просто подивитися на кам’яні кругляки на високогір’ї коло Пуно? Дзуськи! Відтак я вирішив ризикнути і спробувати.

Втім, перед проникненням усередину сійюстанських баштових могил треба було вжити деяких заходів безпеки.

— Чувак, — діловито звернувся до Яна.

Мій товариш метався з боку вбік, не знаходячи собі місця.

— Максе, не треба! Я тебе заклинаю, не роби цього!

— Чувак, не панікуй! Якщо я раптом почну чортихатися, значить я застряг. Ти тоді хапай мене за ноги і витягуй з дірки. Зрозумів?

— Зрозумів, — приречено прошепотів чех.

Відтак я гучно видихнув з легень повітря, втягнув живіт і рішуче встромив макітру в неширокий отвір. Плечі ледве втиснулись у прохід. Утім, якщо протиснулися плечі, логічно міркував я, значить, пролізу весь. Я глухо сопів і насилу поставив тулуб під кутом, щоби плечі зайняли діагональ квадратного отвору. Попри це мене стиснуло так, що я не міг дихати і ворушити руками. Я просувався вперед тільки завдяки тому, що відпихався ногами від землі.

— Чувак, а якщо вона завалиться, тебе витягувати чи ні? — репетував ззовні Ян. — Тобі ж може голову так причавити, що ти вже ніколи не лаятимешся… А раптом там змія і вона вкусить тебе за морду? Га?… Чувак, якщо там раптом буде мумія, не чіпай її голову! Тільки не торкайся до голови! Чуєш мене? Лиши всі черепи на місці!

Зрештою, моя довбешка досягла вільного простору. Я востаннє відіпхнувся ногами і ввалився у внутрішню порожнину вежі. Земля піді мною дихала мертвотною сирістю. Я обережно поводив довкола себе руками, але не знайшов нічого вартого уваги.

— Тут порожньо! — крикнув я крізь отвір, щоб заспокоїти свого напарника. — Ні змій, ні черепів.

— Хай йому грець, — полегшено зітхнув Ян. — Добре, що нема черепів.

Я звівся на ноги і підсвітив мобілкою. Башта всередині була зовсім іншою. Як виявилось, стіни поховальних веж складаються з двох абсолютно різних шарів. Зовнішній шар є

Відгуки про книгу Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: