Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

Люди піднімалися повільно. Затамувавши подих, уникаючи найменшого шурхоту, вони із спритністю котів чіплялися за кожний виступ.

Авангард підтримувало п'ятсот чоловік, зосереджених біля підніжжя другого валу, і стільки ж — біля третього.

Зірвиголова і Фанфан очолювали передовий загін. Вони прекрасно знали місцевість, яку встигли вивчити, коли ескадрон Молокососів діяв тут як розвідковий.

Це небезпечне і стомливе піднімання тривало три з половиною години.

На світанку передові англійські караули зчинили тривогу.

Змучені і захекані бури з'юрмилися за виступом землі, щоб перепочити перед тим, як ринутися на штурм англійської траншеї.

Відмінна риса цієї операції — наступ, і до того ж один з найскладніших його видів — нічна атака. Ані вигуків команди, ані криків «ура», ані театральних ефектів. Примкнуті штики, маузери з повними магазинами та пронизливий свисток, що означає: «Вперед!»

О, які ж вони сміливці! Який нестримний порив! І звідки взялася така гарячність у цих безперечно відважних, але звичайно спокійних бурів, характерові яких огидне всяке бравірування небезпекою?

Між бурами і першою англійською траншеєю, в якій було повно солдатів, лежала відкрита місцевість.

Бійці генерала Бота безстрашно кинулися вперед, хоч бурська військова школа і не вчила їх наступального бою.

— Хай живе свобода!

Ці магічні слова виривались у них прямо з серця, переповненого палким патріотизмом, і часто переходили в предсмертне хрипіння.

Бурів зустрів убивчий залп лі-метфордів. Гармати гуркотіли безперестанку, поливаючи їх шрапнеллю і ліддитовими снарядами. Скошена вже половина загону. Але й тяжко поранені бури збирали останні сили, щоб відповісти вогнем. Навіть ті, кому вже не судилося вирватися з обіймів смерті, судорожно хапали рушниці і, спустивши курок, тут же вмирали з вигуком: «Хай живе свобода!»

До них можна було застосувати слова, що сказав про росіян хтось із наших славетних генералів:

«Щоб вивести з строю російського солдата, потрібні дві кулі: одна, щоб звалити його, друга — щоб його вбити»[55].

Настала все-таки мить, коли бури похитнулися.

Зірвиголова і Фанфан були в перших рядах, та жоден з них не мав ще ані одної подряпини. На війні завжди бувають несподіванки.

— Вперед! Вперед! Від цих куль не вмирають! — вигукнув Зірвиголова, перший кидаючись на ворога.

— Вперед! — повторив паризький Гаврош, ані на крок не відстаючи від свого друга.

Саме в цю хвилину почали діяти резервні загони бурів. Вони щойно видерлися на інші вали і з ходу пішли на штурм англійських позицій. Загриміла артилерія генерала Бота. Гармати Круппа, «Максими» і Крезо викидали на англійські траншеї убивчий град стальних снарядів.

Тепер дублінські стрільці, які захищали англійські передові укріплений, почали зазнавати тяжких втрат. Їх лави буквально танули. Незабаром становище дублінців стало безнадійним. Із п'ятисот захисників триста вже вибули з строю. До того ж вони потрапили в оточення. Нічого не поробиш — мусили здаватися!

Англійський капітан з розтрощеним лівим плечем розмахував білою хустиною, начепленою на кінчик шаблі.

— Руки вгору! — гукнули Зірвиголова, Фанфан і кілька бурів, що першими стрибнули в траншею.

Англійці покидали зброю, підняли руки і здалися на ласку переможця. Їх негайно відіслали вниз, у бурський табір.

Важко переоцінити значення цього першого успіху, здобутого такою дорогою ціною. Але то був тільки початок. Треба ще відвоювати інші позиції.

На допомогу англійцям підійшов генерал Вуд з двома піхотними полками. То були добірні англійські війська. Вони сміливо кинулися в штики під проводом свого відважного начальника.

Зірвиголова навів на генерала рушницю. Зараз він стрельне і вб'є його…

Раптом він здригнувся і відвів свій маузер. Жан впізнав того самого генерала, який колись врятував його від лютих і принизливих тортур «pigsticking».

Звичайно, це ворог. Але ворог чесний і благородний! У серці юного француза ніколи не вмирало почуття вдячності до свого рятівника.

Жан Грандьє хотів якось врятувати його, приховати від куль. Він добре розумів, що Вуда зараз уб'ють, а проте думав, як було б добре взяти його в полон, врятувати від усіх небезпек війни, оточити заслуженою увагою.

Убивчий огонь бурів зупинив контратаку англійців. Бюргери стріляли, використовуючи найменше прикриття, і кожен з них цілився у наперед намічену жертву. Їх огонь косив англійські ряди. Протяжний і тужний стогін на кілька секунд заглушив стрілянину.

Англійські солдати відступали, незважаючи на прохання, погрози і навіть удари своїх офіцерів. Генерал Вуд упав одним з перших. Зірвиголова кинувся до того місця, де він звалився, і відшукав його серед мертвих і поранених. Визволивши з-під трупів і побачивши його, блідого, скривавленого, з ледве помітним подихом, Жан вигукнув:

— Це не я, генерале! О ні, не я! Присягаюся!

Зірвиголова розстебнув його мундир, підняв сорочку і побачив обабіч грудей круглі синюваті дірки, на яких тремтіли краплини крові.

Фанфан, прибігши слідом за своїм другом, допоміг йому обережно посадити пораненого.

З першого ж погляду вони зрозуміли, що рани смертельні. Та й сам генерал, здавалося, не мав ніяких ілюзій щодо свого стану.

— Генерале! — знову заговорив Зірвиголова. — Ми віднесемо вас у госпіталь. Вас лікуватимуть, вас врятують.

Поранений, вже кілька секунд напружено вдивляючись в обличчя Жана і, мабуть, намагаючись щось згадати, нарешті впізнав це молоде чесне обличчя, на якому неважко було прочитати вираз глибокого горя. З побілілих губ його вирвалося тихе, як подих, слово:

— Брейк-нек!

— Так, генерале, це я. І я в розпачі, що вам так погано! Але