Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Пригодницькі книги » Козацький оберіг - Дмитро Білий

Козацький оберіг - Дмитро Білий

Читаємо онлайн Козацький оберіг - Дмитро Білий
ховаючись від спеки під тінню дерев’яного помосту. Здавалося, усе навколо завмерло в очікуванні нічної прохолоди.

Соцький Заруба стривожено споглядав на степ. «Хоч би Орда траву не підпалила,» — думав він, згадуючи страшні степові пожежі.

Того ранку, коли сонце ледь-ледь почало розсіювати нічну темряву, Данько тихо вибрався зі свого житла при капличці й побіг до тильної стіни. Замкову браму ще не відкрили, але він мав свій таємний лаз, через який вибирався кожного ранку до річки. Хід цей він знайшов ще два роки тому. Лаз проходив по вузькому руслу джерельця, що протікало між стиком двох замкових стін.

Взагалі, у замку води вистачало. Два колодязі забезпечували залогу й замкових мешканців водою, але запопадливий скарбничий упрохав соцького не завалювати джерельце камінням:

— Через це джерельце й миша не просковзне, а вода зайвою не буде. Набіжать під час навали до замку люди, з колодязя води може на всіх не вистачити, — пояснював він соцькому. Той схмурнів, але зі скарбничим погодився.

Але влітку джерельце пересихало, і Данько примудрявся проповзати його руслом за замкові стіни. Хлопець він був, як на свої роки, досить міцної статури, але гнучкий і верткий. Тому й повзав, як кріт, не лякаючись тонн землі та дерев’яних зрубів, що нависали над ним. На таку виправу наважувався тільки один його товариш, син пушкаря, одинадцятирічний Тиміш. Тільки йому й відкрив Данько свій таємний лаз…

Тишком Данько пробрався до замкової стіни. На небі вже сірів ранок, але Тимоша ще не було.

«Спить, ледацюга!» — роздратовано подумав Данько, якого немов волами тягнуло на річковий простір. Він ще раз перебрав своє рибальське знаряддя — невеличку сітку та гачки на довгих шовкових нитках. Здавалося, усе було напоготові. Нарешті з’явився й заспаний Тиміш.

— Ми за цей час вже стільки риби наловили б! — накинувся на нього Данько.

Тиміш тільки похнюпив заспану скуйовджену голову й розвів руками:

— Та куди ж вона втече, ота риба?

— Годі, нема часу з тобою базікати, — сказав Данько, махнув рукою і пішов до лазу, — давай мерщій за мною.

Чомусь на цей раз Данькові здалося, що лаз став затісний для нього. Він ледь протискався вузьким отвором, підтягуючись руками, між вологою землею русла і стінами закам’янілої землі. Через декілька хвилин хлопець, чхаючи і протираючи очі від пилу, насилу видерся за стіни замку. Невдовзі в отворі з’явилася замурзана голова Тиміша. Данько глянув на вкриту пилом і грязюкою мармизу свого товариша й зареготав:

— Ну ти, як чортяка з пекла, на світ Божий висолопився!

— На себе краще подивись, — ображено прошипів Тиміш, струшуючи з себе бруд.

Хлопці підхопили рибальські лахи та з насолодою дихаючи свіжим ранковим повітрям, побігли до очерету, за яким заманливо блищали під першими променями сонця річкові води.

Риба ловилася так собі, з десяток вловлених карасів та декілька окунів тільки й плескалося на в’язці, коли сонце почало нещадно смажити й річку, і рибалок. Хлопці сиділи на березі. Навколо них коливалася стіна комишу, яка вже не ховала від прямих променів безжального сонця. Данько й Тиміш марно намагалися прикритися заздалегідь зірваними велетенськими лопухами, але ці імпровізовані парасольки мало допомагали.

— Ну все, проспали рибу, — рішуче заявив Данько, — а все через тебе, ледарю!

— А може риба теж заспалася, — спробував одмовитись Тиміш.

— Добре, будемо додому збиратись, — рішуче вимовив Данько й почав прибирати знаряддя, — на юшку вже наловили.

Хлопці швидко зібралися й вирушили вузькою стежкою, яку встигли проторувати до свого улюбленого місця рибалки.

Йти треба було, петляючи серед високого очерету, тінь від якого приємно рятувала від червневої спеки. Довгий і вузький комиш звично й тихо шелестив, але хмара мушви вже встигла піднятися в повітря і звично атакувала малих рибалок.

Хлопці йшли швидко, майже бігли. Попереду стелився довгий сонячний день і степ, сповнений пригод і нових вражень. Раптом десь у глибині комишевої хащі почувся якийсь хрускіт і тяжке сопіння. Хлопці застигли. Хрускіт і сопіння гучнішали. Здавалося, якась велетенська істота продирається прямо на доріжку.

Данькові згадалися розповіді бувалих людей про комишаних чортів або велетенських полозів, що залюбки крадуть малих і дорослих рибалок та нищать у своїх пекельних схованках.

— Тікаємо! — в один голос гукнули хлопці. Але не встиг Тиміш ступити й кроку, як щось величезне, брудне й потворне, сопучи, довбонуло його в бік, і він, пролетівши декілька метрів, шубовснув у нетрі комишів.

Данько почув пронизливий зойк Тимоша й озирнувся — прямо на нього стежкою, трощачи комиш, неслося величезне чорно-зелене створіння, з пащі якого стирчали довгі білі ікла. Щоб вискочити з комишу, залишалося декілька кроків. Данько проминув їх у два стрибки, пронизливе ревіння немов підштовхувало його в спину. Інший помчав би далі степом, але недаремно Данька підмовляли на козакування. Малий добре розумів, що за мить потвора наздожене його. Тож, вихопивши кинджал, який завжди носив з собою, він рішуче розвернувся, виставивши лезо поперед себе.

Хижак летів прямо на нього, і грудки землі відлітали врізнобіч від його ратиць, а ікла були спрямовані в груди малого.

Данько відчув, що його ноги тремтять, він ледь подолав бажання заплющити очі й тицьнув вперед лезом кинджалу.

Несподівано щось довгою тінню майнуло в повітрі. Почувся глухий удар, і тварюка, наскрізь пронизана довгим ратищем, покотилася в зелені хащі.

М’язи, що хвилину тому закам’яніли від нервового напруження, почали обм’якати, хлопця починала бити пропасниця. Данько ледь перевів дихання й озирнувся в той бік, звідки прилетів несподіваний порятунок. Метрів за десять від себе він побачив вершника. Чоловік вправно сидів на схарапудженому коні. Лівою рукою міцно тримав повід, а праву, якою щойно метнув спис, поклав на руків’я пістоля. На ньому були широка полотняна сорочка та шаровари, заправлені в м’які шкіряні чоботи. На голові — низька шапка з довгим чорним шликом.

«Козак!» — відразу здогадався Данько.

За спиною вершника він побачив сагайдак зі стрілами й лук, у кобурах біля сідла стирчали довгі руків’я пістолів. Зовні чоловік мало відрізнявся від інших козаків, яких чимало вже бачив Данько.

Козак посміхнувся крізь довгі чорні вуса, на сонці блимнула срібна сережка у вусі:

— Бачиш, друже, як ми з тобою цю кабанюку здолали!

Данько трохи прийшов до тями і, щоб не губити своєї статечності, повільно вклав кинджал-чингал у піхви. Він перевів дихання й раптом згадав про свого друга.

— Там десь Тиміш загубився, — сказав Данько.

— Ну, що ж, поїхали твого Тимохвія шукати, — посміхнувся козак і протягнув руку Данькові. Той ухопився за засмаглу міцну правицю і злетів у сідло перед козаком. Вони поїхали стежкою, прислуховуючись

Відгуки про книгу Козацький оберіг - Дмитро Білий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: