Козацький оберіг - Дмитро Білий

— А ви слідкуйте за степом, щоб ніякої зради не сталося!

Надворі вже юрмилися люди — селяни, купці, замкова челядь. Усі з цікавістю і страхом дивилися на те, що відбувалося. Два латники ледь утримували скакуна на місці, інші підхопили вершника, який падав з коня.

Виявилося, що повід був міцно накручений на лівицю смертельно пораненого чоловіка. А його праву руку, що міцно пригортала до грудей якийсь клунок, здавалося, було неможливо розігнути. Вершника, обережно притримуючи, опустили на землю. З його спини, прямо під лівою лопаткою, стирчала довга чорна стріла, одяг був залитий кров’ю, і крізь широкі проріхи на плечах і руках можна було побачити глибокі свіжі рани, навколо яких запеклася кров. Біля пояса вершника висіли піхви від меча, за спиною — порожній сагайдак для стріл.

Соцький нахилився над вершником, притримуючи його голову своєю широкою долонею. Побачив, як очі пораненого повільно затоплює морок смерті.

— Хто ти? — несподівано м’яко запитав бувалий вояка Заруба.

В очах вершника на мить з’явилася іскра життя, він спробував щось сказати, але з горла вирвався тільки хрип. Вояка нахилився ще нижче, уважно прислухаючись до слабкого дихання пораненого. Раптом чиясь рука лягла на плече соцького. Заруба озирнувся й побачив отця Григорія, священика невеличкої замкової каплички.

— Вибачте, пане Зарубо, йому тепер Господнє причастя потрібне, — тихо сказав панотець.

Соцький мовчки кивнув і відсторонився. Вмираючий, побачивши священика, спробував підняти голову й майже нечутно сказав декілька слів. Латники, які стовпилися навколо, не почули ці слова, але отець Григорій почув. Його обличчя зблідло. Він простягнув руку до згортка, який вершник притискав до себе. Той спробував підвестися, але руки його безсило впали вздовж тулуба, і голова відкинулася назад.

— Преставився, — почувся тихий голос отця Григорія. Панотець нахилився над вмерлим і обережно закрив йому очі, потім глянув на маленький мідний хрестик, що висів на грудях загиблого, і стиха промовив:

— Нині одпущаєши раба твого, Владико, по глаголу твоєму з миром. Прийми, Боже, цю душу до себе й відпусти гріхи його.

Люди навколо почали набожно хреститися. Панотець простягнув рукий обережно взяв згорток, який вже не стискала рука вершника. Раптом згорток в його руках зарухався. І почувся якийсь чи то писк, чи тонкий плач. Отець Григорій розгорнув тканину, і натовп навколо здивовано завмер — всі побачили маленьку, замурзану кількамісячну дитину, з очей якої котилися сльози, прокладаючи маленькі доріжки серед степового пилу, що вкривав крихітне обличчя.

Глава 2. Стріла з вовчим іклом

Нічого й казати, що поява таємничого вершника, та ще й з маленьким хлопчиком, викликала серед замкового люду численні пересуди. Люди довго не розходились, похмуро дивилися на небо, уже затягнуте нічною темрявою, хрестилися й розмовляли про лихі часи, зловісним провісником яких міг стати цей дивний випадок.

Панотець розпорядився віднести мертвого в каплицю, а малого поки взяла доглянути дружина замкового скарбничого.

Стурбований соцький наказав посилити варту та подвоїти кількість латників на вежах. Він знову піднявся на стіну й довго дивився на небосхил — на небі, затягнутому хмарами, не було видно ні зірок, ані місяця. Здавалося, темрява щільно оточила замок, готуючись хижо стрибнути на його мури. І дарма протистояли їй вогники смолоскипів, що їх тримали в руках вартові.

Замок, у якому почалася ця неймовірна історія, побудували півсторіччя тому на місці дуже давньої фортеці, відновивши залишки кам’яної вежі. На місці, де колись височіли стіни, насипали високий земляний вал. На цих насипах звели нові стіни з великих дубових зрубів — «городень». Між колод натовкли землі, щоб зберегти споруду від вогню. Самі стіни були щільно змащені товстим шаром глини. Увінчував мур фортеці дерев’яний поміст з бійницями для стрільців, прикритий дахом, званий бланкованням. На кам’яній вежі знаходилася єдина в замку гармата, яку доглядав досвідчений гармаш Марко Копиця. Її бронзове жерло грізно дивилося у степ.

Цю ніч люди спали тривожно, але більше ніщо не порушило спокою замкових мешканців. Соцький довго бродив по стінах, вдивлявся в далину, перевіряв, чи готові стражники до того, щоб відбити несподіваний напад. Але його турбували й інші думки, якими він ні з ким не ділився. Для чогось він попрохав панотця, який виконував при замковій залозі також функції лікаря, витягти з мертвого тіла стрілу та принести всі речі, що мав при собі загиблий вершник.

Вранці у своїй невеличкій коморі соцький розглядав сагайдак, порожні піхви від меча, сідло та вуздечку.

Не треба й казати, що соцький, усе життя якого минуло в цих степах серед войовничого люду, як ніхто інший розбирався у військовому обладнанні. Сагайдак таємничого вершника був звичайний, зшитий із жорсткої шкіри. Хіба на бронзовій блясі, що скріпляла шкіряний ремінь сагайдака, тьмяно зблискував незвичайний візерунок. Такі сагайдаки носили як прості ординці, так і козаки, які частіше покладалися на швидкий і влучний постріл з лука, ніж на довге возюкання з незграбним самопалом. Дерев’яні піхви для меча, скріплені двома мідними пластинами з таким же візерунком, як і на блясі сагайдака, теж нічим особливим не вирізнялися. Ось тільки були вони досить великими. Крім того, мечами в цих краях вже не користувалися степові воїни. Крива шабля, якою можна було не лише рубати, але й розтинати плоть супротивника, витіснила важкі мечі, якими битися могли лише легендарні витязі—велетні.

«Скоріше за все, напали на сердегу якісь степові розбишаки, — подумав Заруба, — але звідки дитина?»

Двері відчинилися, і до світлиці зайшов отець Григорій.

— Доброго ранку, панотче, — привітав його соцький.

— Благослови Боже, пане Зарубо, — панотець перехрестився й підійшов до столу.

— Здається, це і все, що було у вершника, — сказав Заруба, кинувши оком на сагайдак і піхви від меча.

— Так. А ще це, — панотець поклав на стіл довгу темну стрілу. — Ледь витяг, глибоко засіла — додав він.

Соцький взяв у руки те, що, вочевидь, і убило вершника. Стріла відразу зацікавила старого вояку. Була досить незвична — довге древко пофарбоване начорно, оперення з трьох чорних пер кріпилося тонким срібним дротом, а замість сталевого наконечника соцький зі здивуванням побачив вовче ікло.

— Непростий це був чоловік, — замислено промовив соцький.

— І непростий ворог за ним гнався, — додав, немовби повторюючи думку соцького, панотець.

— Ким же цей вершник міг бути? — промовив Заруба.

— Хтозна… — потис плечима панотець. — Здається, якийсь козак, на голові чуприна виголена.

Запала тиша. Соцький почав знову уважно розглядати стрілу, а священик взяв до рук сагайдак. Особливу увагу привернула бронзова бляха. Покрутивши сагайдак і піхви в руках, він знов