Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев
Основа підпілля в Горєлові була закладена міськкомом партії ще до окупації, коли лінія фронту наблизилась до міста. Цю справу було доручено місцевому старожилові, надійній, випробуваній людині — Калюжному. А той, у свою чергу, залучив собі на допомогу комсомольця-перукаря Заболотного.
Історія ж появи Чорноп'ятова в місті така. Він був кадровим офіцером Радянської Армії і до війни командував стрілковим батальйоном однієї з частин, що входила в Н-ську армію. Ця армія одною з перших прийняла на себе удари гітлерівських полчищ на початку війни. Відрізана від фронту, вона протягом двох місяців билась у ворожих тилах, завзято пробиваючись на схід.
Вона громила гітлерівські гарнізони, автоколони на шосейних дорогах, аеродроми і бази окупантів, висаджувала в повітря мости і склади противника, пускала під укіс залізничні ешелони. Вона йшла дрімучими лісами Білорусії, багнистими болотами Полісся, форсувала численні водні перешкоди і, де б не зустрічала ворога, нав'язувала йому бій. Проте лави армії ріділи. Настав час, коли з неї ледве можна було зібрати полк. Від батальйону Чорноп'ятова вціліло шість чоловік.
Рештки армії розташувалися на відпочинок у лісі за чотири кілометри від Горєлова, окупованого гітлерівцями. Вночі командування зв'язалось по радіо із штабом фронту і дістало наказ: обійшовши Горєлов, пробиватися далі на схід, вийти на Н-ську дільницю фронту. Начальникові розвідувального відділу армії підполковникові Бакланову було наказано направити до Горєлова тямущого офіцера-розвідника, який, зв'язавшись із Калюжним, повинен був налагодити збирання і передачу розвідувальних відомостей для штабів армії та фронту.
Перед підполковником Баклановим постало питання: кого послати? Майже всі офіцери-розвідники або загинули, або замінили загиблих у строю солдатів.
Іти випало на долю Чорноп'ятова. Треба сказати, що багатьом вибір цей видався невдалим. Серед уцілілих офіцерів були люди, значно молодші за нього, енергійніші, і вони самі виявили бажання залишитись на нелегальній роботі в тилу ворога.
Чорноп'ятов непогано розмовляв по-німецьки, але дехто з офіцерів володів мовою краще.
Чорноп'ятов трохи знав місто Горєлов: у двадцять п'ятому і двадцять шостому роках він працював там інструктором допризовної підготовки. Але в політвідділі армії був офіцер, який народився в Горєлові і прожив там п'ятнадцять років.
У характері комбата прозирали риси, які можна було віднести до негативних: піп відзначався вайлуватістю, через що в нього не раз виникали сутички з командиром полку; любив з будь-якого приводу, а то й без нього побурчати, викликаючи цим роздратування у товаришів; на партбюро поставала розмова про його не зовсім байдуже ставлення до спиртного.
— Що ж ви знайшли в ньому? — запитали підполковника Бакланова.
— Я знаю цю людину з вісімнадцятого року.
— І все?
— Мабуть, що все.
— І ви впевнені в ньому?
— Як у самому собі.
— Але ж він не згодиться…
— Згодиться, — відказав Бакланов.
І він мав рацію: Чорноп'ятов згодився і дощового листопадового вечора тисяча дев'ятсот сорок першого року в звичайному цивільному вбранні, пам'ятаючи явку на квартиру Калюжного, прибув у Горєлов.
Місто було наповнене окупантами. Тут стояли кавалеристи і піхотинці, льотчики і танкісти, артилеристи і сапери, йшло комплектування нових частин і поповнення старих, пошарпаних у боях. Спішно формувалися і відправлялись на фронт маршові батальйони. Всюди були понатикувані кулемети, гармати, міномети, вулиці — захаращені танками, бронемашинами, важкими грузовиками.
З перших же кроків Чорноп'ятову не поталанило. Пробираючись на квартиру до Калюжного, він напоровся на нічний патруль і був обстріляний. Незважаючи на поранення, йому вдалося втекти. Стікаючи кров'ю, він метався по чужих дворах, перебігав вулиці, перелазив через огорожі й паркани і тільки в якомусь маленькому садочку звалився з ніг. Він украй знесилів…
Чорноп'ятов опритомнів ранком на чиємусь горищі. Нога його виявилась перев'язаною. Незабаром на горище заявився кудлатий, кирпатий хлопчина років шістнадцяти, який назвався Костем.
Рана була не дуже небезпечною, проте Чорноп'ятов почував себе погано. Підвищилась температура, з'явилась хрипота. Костьова мати зрозуміла, що в пораненого запалення легенів. Важко сказати, чи витримав би його організм у запеклій боротьбі зі смертю, коли б не цей хлопчина та його мати.
Лише перед новим, сорок другим роком капітан Чорноп'ятов цілком видужав і став на ноги. Кость допоміг йому розшукати Калюжного, а вже потім через Калюжного капітан зв'язався і з Заболотним.
На початку сорок другого року Калюжний влаштував Чорноп'ятова котельником у лазні. Колись, в юнацькі роки, Чорноп'ятов у Тамбові топив печі у власника міської лазні. Зараз це стало в пригоді.
Минув рік. Чого тільки не довелося зазнати за цей час! Спочатку успіхи були невеликі, а горя людського побачили багато. Сили підпілля доводилося збирати по крихті, обережно, обмірковуючи і перевіряючи кожний свій крок. Поступово група міцніла, удари по ворогу ставали чимдалі сміливішими. Часто серед нічної тиші й темряви, зігріваючись власним диханням під грубою ковдрою, Чорноп'ятов намагався в думці уявити собі день, коли він вийде з вагона поїзда на тамбовському вокзалі і з речовим мішком за плечима прийде на знайому вулицю.
Він не попереджуватиме про свій приїзд ні листом, ні телеграмою, з'явиться несподівано, тихо підійде до заповітного і вже старого будиночка, спорудженого ще батьковими руками, відімкне ключем, який і зараз зберігається в його кишені, знайомі до найдрібнішої щілинки двері, ввійде і скаже:
— Ось я й прийшов! Живий і здоровий!..
А іноді здавалося, що він уже ніколи не вернеться. Ніколи не побачить сина, дочки, дружини. Тоді тікав геть сон, і Чорноп'ятов вставав уранці з мішками під очима, стомлений, розбитий, з гірким осадком на душі…
Маленька розвідувальна група (спочатку було три чоловіки) виросла, і Чорноп'ятов став керівником підпільної організації, що нараховувала шість самостійних груп.
Так, підполковник Бакланов знав, що робив. Він побачив у Чорноп'ятова не лише вади, властиві якоюсь мірою кожній людині, але й те, чого не змогли вловити інші. Була в Чорноп'ятова ота сама «закваска», як висловлювався Бакланов. І коли його запитували, що треба розуміти під «закваскою», підполковник невиразно знизував плечима. Важко було це пояснити. Видно, малось на увазі щось особливе в характері людини, заховане від чужих очей…
… Чорноп'ятов посмоктав цигарку й сплюнув. Вона давно вже погасла. Він хотів було підійти до лампи і прикурити, але вловив за спиною ледве чутний шурхіт і прислухався. Шурхіт наближався.
Це не збентежило Чорноп'ятова. Він підвівся, відсунув тапчан і зняв із стіни старий замизканий килимок, що тримався петлями на цвяшках.
Тільки дуже зірке й уважне око могло розрізнити на вогкій, почорнілій стіні обриси вузьких і невисоких (приблизно по груди людині) дверець. Вони вели до сусіднього, такого ж як і котельня, підвального приміщення, де колись, до війни, містився
