Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев

— Прохорова чекає відповіді…

— Я сам, — сказав Бакланов і, підійшовши до стола, покрутив ручку телефону. — Осу мені, так, Осу!.. Черговий оператор? Бакланов говорить! Перекажіть одинадцятому кореспондентові, щоб чекали літака при будь-якій погоді. Так!..

Потім він ухопився за ручку другого телефону і завмер. «Чи не ранувато? — прийшла обережна думка. — Адже о третій годині ранку скінчилось засідання військової ради… Ні!» — і він рішуче закрутив ручку телефону.

Трубку довго не знімали, та, нарешті, в ній почувся глухуватий, заспаний голос командира.

— Товаришу генерал… — почав Бакланов.

64

Час наближався до двадцять третьої години. Повівав легкий нічний вітерець. З лісу долинало таємниче шарудіння. Край галявини, біля вогнища, яке вже перегоріло, сиділи Генріх Гроссе, капітан Дмитрієвський і Туманова.

Трохи далі від них, упершись спинами, підтримуючи один одного, сиділи зв'язані штурмбаннфюрер Грундт і полонений солдат-радист. Коло них, випроставши вперед лапи і напівзаплющивши очі, куняв Морж.

Решта хлопців на чолі з лейтенантом Назаровим чергували на галявині коло купок хмизу.

Юля ворушила хворостиною жар у вогнищі і неквапливо розповідала. І коли її співбесідники дізналися про все, що сталося з нею за ці дні, вона полегшено зітхнула й додала:

— Що мене штовхнуло залізти до кишені його піджака, не знаю. Адже після того, як він дав мені свій пістолет, з якого я могла тут же його порішити, я вже твердо повірила, що він саме та людина Чорноп'ятова, про яку мене попереджав полковник Бакланов. А коли я розгорнула посвідчення… Так, це просто випадок.

— Не згоден, — похмуро заперечив Генріх Гроссе. — Зовсім не згоден. Це не просто випадок та й взагалі не випадок… Коли б ви не були розвідницею, то, звичайно, не зацікавилися б його кишенею. Цей вчинок логічно випливав з вашої постійної настороженості. Це не випадок, а закономірність. І те, що цей ось пан, — він кинув у бік Грундта, — покинув свій піджак біля вас, теж не випадковість, а необачність — результат переоцінки своїх сил і недооцінки сил противника.

— Гм… — посміхнулась Юля і мерзлякувато знизала плечима. — Ну, припустимо, що так… А те, що вам пощастило дізнатись, що записані в небіжчики шофер та конвоїри з «шістки» живі, здорові і сидять у тюрмі, це, по-вашому, не випадковість?

Генріх подумав, витримав невелику паузу і сказав:

— Якщо так міркувати, тоді й той факт, що мій сусід проговорився про машину з секретною поштою, яка мала йти через Горєлов, також чистісінька випадковість?

— Виходить, що так, — зауважила Туманова. — Безглузде нагромадження випадковостей.

— Бачте, в чому річ… — хотів був знову заперечити Генріх Гроссе, та його перебив капітан Дмитрієвський. Звертаючись до Туманової, він промовив:

— А чого нас мусить лякати, що це випадковість? Один великий російський вчений сказав, що щасливий випадок допомагає завжди тому, хто робить усе, щоб на нього натрапити. Ясно тобі? Життя, а особливо війна показують, що багато великих подій народжуються завдяки щасливому втручанню випадку. Якось я читав…

Дмитрієвський не доказав: у небі почулося тремтливе гурчання мотора, і всі посхоплювалися на ноги.

Літак наближався з важким наростаючим рокотом і, мигаючи бортовими вогнями, вимагав умовних сигналів.

— Вогнища! Вогнища! — скомандував Дмитрієвський і обняв одночасно Юлію і Генріха. — Завтрашній день ми зустрінемо в колі друзів.

Примітки

1

Стій! Проїзд заборонено! Об'їзд 3 км праворуч.

2

Боже мій!