Айвенго (укр) - Вальтер Скотт

– Ну що, може, відьма хоча б тобі зізналась у своїх злочинах? – посміхаючись, спитав Альберт Мальвуазен.

– Уперта, як тисяча чортів, – роздратовано відповів храмовник.

– У такому разі, благородний брате, ти маєш повернутися на своє місце і терпляче чекати, поки не спливе термін. Тінь уже подовжується… Ходімо, хоробрий Буагільбере, прикраса нашого святого ордену! – Із цими словами прецептор простяг руку, щоб узяти повід лицарського коня.

– Лицеміре! Не торкайся мого повіддя! – гнівно закричав Бріан де Буагільбер, відштовхуючи руку Мальвуазена, і шаленим галопом помчав на протилежний бік бойовища…

Дві наступні години минули в марному очікуванні лицаря-захисника. Натовп засумував, деякі глядачі, втомившися через неробство, пішли.

– Причина зрозуміла, – зауважив чернець у натовпі, звертаючись до менестреля. – Хоча вона й рідкісна красуня, проте чужої крові. Ех, якби не мій сан… Присягаюся, ця палиця добре б поплясала на спинах пихатих храмовників. А тепер, схоже, уже ніхто не заступиться за дівчину…

Серед членів ордену також усе частіше лунали думки, що чаклунку спалять іще до темряви. Наближався час оголосити запоруку Ревекки недійсною. Нарешті магістр дав знак герольдові наблизитися, але тієї ж хвилини в розчахнутій брамі бойовища з’явився вершник.

Сотні голосів у натовпі заревіли: «Захисник! Захисник!», проте в міру наближення лицаря до центру арени захоплення змінилося на розчаровані вигуки. Кінь лицаря, мабуть, промчав десятки миль не зупиняючись, ледве пересував ноги і втомлено тремтів, а сам вершник, весь укритий пилом і дорожною гряззю, насилу тримався в сідлі.

Проте на вимогу герольда назвати своє ім’я та мету приїзду вершник твердо і з гідністю відповів:

– Я, чесний лицар дворянського роду, з’явився сюди, щоб списом і мечем виправдати дівчину Ревекку, дочку Ісаака з Йорка, для перемоги закону та справедливості й скасування смертного вироку, винесеного дівчині, як такого, що не має доказів, і несправедливого. А також для двобою з сером Бріаном де Буагільбером, якого я оголошую зрадником, убивцею та брехуном, який заслуговує на презирство. Зі мною Господь, Пресвята Діва й мій покровитель Святий Георгій.

– Незнайомцю, – зверхньо промовив прецептор Мальвуазен, – ти маєш навести докази, що ти справжній лицар шляхетного походження. Орден Храму не дозволяє своїм братам битися проти тих, хто ховає своє обличчя…

– Моє ім’я, – мовив лицар, відкриваючи забрало, – набагато давніше й відоміше за твоє, Альберте Мальвуазен. Я – Вілфред Айвенго!

Слова Вілфреда перервав раптом схриплий голос де Буагільбера:

– Я не битимуся з тобою. Спершу вилікуй свої рани, знайди кращого коня замість цієї дохлої клячі, і тоді, можливо, я й зможу, не принижуючи себе, вибити з тебе дух.

– А! Пихатий лицар Храму! – вигукнув Айвенго. – Ти, мабуть, забув, що двічі побував на землі, вражений моїм списом! Згадай-но бойовище в Акрі й турнір в Ашбі. Пригадай, як ти на кожному кроці вихвалявся, що здолаєш лицаря Айвенго й відновиш свою честь! І якщо ти негайно не станеш до бою, при всіх дворах Європи і в кожній прецепторії твого ордену тебе називатимуть не інакше, як боягузом!

Храмовник кинув погляд на Ревекку і, помітивши, що дівчина не відводить палаючих очей з Вілфреда, шалено заревів:

– Саксонський безродний пес! Тримай міцніше свого списа та готуйся до смерті!..

– Чи дозволяє мені великий магістр стати до двобою? – спокійно поцікавився Айвенго, обертаючись до Бомануара.

– Не маю права відмовляти тобі в цьому. Одначе необхідно, щоб звинувачувана підтвердила твоє право виступити її захисником… Хоча, якщо бути справедливим, ти, лицарю, подолав тривалий шлях і ще не готовий до битви. Я б хотів, щоб умови для учасників двобою були однаковими.

– Нехай буде як буде. Тут не турнірна розвага, а Божий суд… Ревекко! – Айвенго наблизився до місця страти. – Чи визнаєш ти мене своїм захисником?

– Так! Визнаю! – вигукнула надзвичайно схвильована дівчина. – О, ні! Ти не повинен. Ці рани… Ти загинеш через мене…

Та Вілфред Айвенго вже не чув її голосу – він нетерпляче мчав до центру бойовища, опустивши забрало і тримаючи списа навпереваги.

Так само негайно вчинив і Бріан де Буагільбер. Одначе його зброєносець, застібаючи пряжку на шоломі храмовника, устиг помітити, як змінилось обличчя лицаря – блідість змінили плями багрового рум’янцю.

Герольд, бачачи, що обидва супротивники готові до сутички, тричі голосно оголосив:

– Виконуйте свій обов’язок, звитяжні лицарі!

Потім він відійшов, а магістр Лука Бомануар кинув на арену запоруку двобою – рукавичку Ревекки, і мовив фатальні слова:

– Починайте!

Гримнули сурми, натовп глядачів завмер, і лицарі помчали назустріч один одному.

І тут сталося те, на що всі чекали й чого боялися: змучений тривалою подорожжю кінь Айвенго і його вершник, який іще не одужав, від першого ж удару влучного списа храмовника впали на арену. Гарячий кінь проніс Буагільбера повз і зупинився.

Раптом сталося щось непередбачене. В момент зіткнення спис Вілфреда лише трохи зачепив щит супротивника, проте, на загальний подив, Бріан де Буагільбер похитнувся в сідлі, втратив стремена і, своєю чергою, сковзнув із сідла і впав на землю.

Айвенго миттю звільнився з-під свого коня, який лежав нерухомо, скочив на рівні, вихопив меча і кинувся до храмовника. Одначе його супротивник не ворухнувся й навіть не спробував підвестися, щоб продовжити бій. Ставши ногою на грудний панцир лицаря, Вілфред приставив кінець меча до його горла й вимагав здатися, погрожуючи негайною смертю.

Але Бріан де Буагільбер лежав мовчки й не рухався.

– Не вбивай його, сер лицарю! – вигукнув великий магістр. – Не губи душу нашого брата без сповіді й відпущення гріхів! Ми визнаємо твою перемогу!

Лука Бомануар спустився на арену та наказав зняти шолом із переможеного. Очі Буагільбера були заплющені, на синьо-багровому обличчі застигла остання судомна посмішка.

Незабаром і ця страшна посмішка почала танути, щоки зблідли, риси обличчя загострилися. Навіть не постраждавши від списа свого ворога, храмовник став жертвою власних неприборканих пристрастей.

– Воістину стався суд Божий! – промовив магістр ордену Храму. – Хай буде в усьому Його воля.

Розділ 41

Над бойовищем висіла напружена тиша.

Лише Вілфред Айвенго порушив її, поставивши єдине запитання: чи визнає магістр його дії такими, що відповідають правилам судового двобою.

– Цілком! – промовив Лука Бомануар. – Оголошую дівчину Ревекку вільною та безневинною. Зброя, обладунки, кінь і тіло померлого лицаря залишаються в розпорядженні переможця.

– Я не хочу користуватися майном лицаря, – відповів Айвенго, – і не віддам на ганьбу його мертве тіло. Буагільбер бився чесно; рука Божа, а не людська, вразила його. Нехай його поховають без зайвої пишноти – як і належить померлому за несправедливу справу. Що ж стосується дівчини…

Слова Айвенго перервав