Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
Данкен, мавши на думці чимшвидше доповісти комендантові про переговори, ввійшов до кімнати без попередження і застиг на порозі, мило вражений цим видовищем. Спершу його не завважено. Але скоро жваві й рухливі очі Еліс помітили відбиття його постаті в дзеркалі. Дівчина спаленіла, скочила з батькових колін і скрикнула:
— Майор Гейворд!
— Що таке? — запитав батько. — Я послав його трохи перебалакати з тим французом. А, добродію, ви молодий і жвавий! Забирайтеся звідси, пустунки! Тут і без вас, торохтійок, повні вуха клопоту.
Еліс, сміючись, рушила за Корою, що перша подалася з кімнати, аби не заважати розмові. Манро тим часом, замість того щоб розпитувати Гейворда, заклав руки за спину й почав ходити туди-сюди, схиливши голову в задумі. Перегодом він підвів погляд, пройнятий глибокою батьківською любов'ю, і мовив:
— Вони чудові дівчата, Гейворде, не гріх і похвалитись!
— Якої я думки про ваших дочок, ви вже знаєте, полковнику Манро.
— Авжеж, юначе, авжеж, — нетерпляче перепинив його старий, — Першого ж дня, тільки-но прибувши сюди, ви навіть хотіли мені своє серце розкрити. Тоді я вважав, що не годиться старому воякові розводити про батькове благословенство та весільні церемонії, коли ворог його короля непроханий поривається на бенкет! Але я помилявся, Данкене, мій хлопче, я помилявся. І тепер я готовий уважно вислухати все, що ви маєте сказати.
— Незважаючи на всю мою щиру радість від ваших слів, я б найперше хотів передати вам Монкалмове доручення…
— Та до дідька того француза з усім його кодлом, добродію! — запально вигукнув Манро. — Він ще не взяв нашого форту, та й не візьме, якщо Веб нас не підведе. Ні, добродію, дякувати небу, ми ще не в такій скруті, щоб хто міг закинути Манро нехтування родинними справами. Ваша мати, Данкене, була єдина дитина мого найдорожчого друга, і я вас вислухаю, хоч би всі кавалери ордена святого Луї[27] з тим французьким святим на чолі стали перед ворітьми до форту й просили ласки переговорити зі мною.
Гейворд зрозумів, що в такий спосіб комендант форту виявляє свою зневагу до доручення французького генерала, і вирішив не суперечити старому, знаючи, що його примха скоро минеться. Отож він відповів полковникові, як міг безтурботніш:
— Моє прохання, як вам відомо, сер, — мати честь назватись вашим сином.
— Ой мій хлопче, ви кажете досить недвозначно! Але дозвольте запитати, чи свої почуття ви так само ясно висловили й моїй дочці?
— Ні, слово честі! — гаряче вигукнув Данкен. — Я вчинив би недостойно, якби скористався привілеєм свого становища!
— Ви повелись як джентльмен, майоре Гейворде, і цілком слушно. Одначе Кора Манро — дівчина розважлива й задосить розвинена, щоб потребувати опікунства, хай і батькового.
— Кора?..
— Атож, Кора. Адже ви домагаєтесь руки моєї старшої доньки, чи не так, добродію?
— Я… я… я, здається, не згадував її імені, — затинаючись мовив Данкен.
— То чиєї ж руки ви просите, майоре Гейворде? — запитав старий вояк, не приховуючи своїх ображених почуттів.
— Ви маєте ще одну й не менш гарну дочку.
— Еліс?! — скрикнув батько з таким самим подивом, як перед хвилею Данкен, назвавши ім'я її сестри.
— Саме про неї я й думав, сер.
Юнак мовчки чекав, що відповість йому полковник на ці, як виявилось, несподівані для нього слова. Кілька хвилин Манро широкою та швидкою ходою міряв кімнату, суворі його риси конвульсійно здригались, і весь він, здавалося, поринув у думки. Нарешті він зупинився перед Гейвордом, втопив у нього погляд і заговорив тремтячими устами:
— Данкене Гейворде, я любив вас в ім'я того, чия кров тече у ваших жилах; я любив вас за ваші власні чесноти; я любив вас, сподіваючись на щастя для своєї дитини. Але вся ця любов обернулася б на ненависть, якби мої побоювання справдились.
— Боронь боже, щоб я вчинком чи думкою спричинив таку зміну! — вигукнув юнак, ані змигнувши оком під гострим поглядом полковника. Не припускаючи й гадки, що Данкен не розуміє його, Манро під впливом щирої постави юнакової одійшов трохи на серці і мовив далі вже лагідніше:
— Ви хочете стати мені сином, а чи ж знаєте ви минуле людини, що її б назвали своїм батьком? Сідайте, юначе, і я в коротких словах розкрию вам свої болі.
Тепер про Монкалмове доручення забули й Данкен, що мав його переказати, і Манро, що мав його вислухати. Кожен підсунув собі стільця, і поки старий ветеран збирався з думками, либонь, не дуже веселими, юнак ховав свою нетерплячку під виглядом шанобливої уважливості.
— Ви знаєте, майоре Гейворде, що мій рід давній і почесний, — нарешті почав полковник, — дарма що не має достатків, які б відповідали його високому становищу. Я був чи не такого віку, як ви, коли присягнув на вічне кохання Еліс Грем, єдиній доньці нашого сусіда, власника досить поважного маєтку.
Але батько Еліс не дав нам згоди на шлюб, і не тільки через мою бідність. Тоді я вчинив так, як і личить порядній людині, — повернув дівчині її слово, а сам пішов служити королю. Я перебув у багатьох краях, пролив чимало крові у різних кутках світу, аж поки військовий обов'язок привів мене на Вест-Індські острови. Тут мені судилося запізнати дівчину, що невдовзі стала моєю дружиною і матір'ю Кори. Була вона дочкою одного добродія з тих островів. Її мати, коли хочете, на своє лихо, — визивно заявив старий, — походила по далекій лінії від тієї бідолашної раси, що так підло обернена в рабство заради примх багачів та нероб. Атож, сер, таке прокляття Шотландії — оцей протиприродний союз з чужинецьким народом крамарів! Але не дай боже, щоб котрийсь із них, англійців, зневажив би мою дитину — він відчув би всю силу батькового гніву! А втім, ви ж самі, Гейворде, родом із півдня, де тих нещасних істот уважають за нижчу расу.
— На лихо, це правда, сер, — відповів Данкен і так збентежився, аж — очі опустив додолу.
— І ви кидаєте цей докір моїй дочці? Ви зневажаєте саму думку про зв'язок з такою низькою істотою, хоч би й яка Кора гарна та цнотлива? — ревниво запитав розгніваний батько.
— Хай бог мене боронить від такого негідного забобону! — відказав Данкен, дарма що сам у душі знав, як занадто глибоко вкорінене в ньому це почуття. — Ніжність, врода, чарівність вашої молодшої дочки —
