Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев

Стоячи у темному коридорі, Штауфер спостерігав усю сцену через відчинене вікно.

Місто було осяяне сліпучим яскравим світлом. У небі під хмарами шипіли розвішані льотчиками освітлювальні «люстри». Повітря було помережане незліченними барвистими нитками трасуючих куль. З боку в бік металися білі стовпи прожекторів.

Арештантські машини одна за одною виїхали на майдан. Перша, в якій опинилася Туманова, перетинаючи майдан, трохи не впірнула у величезну воронку від вибуху бомби.

Водій, чортихаючись, утримав машину на самому краю, осадив її назад і, об'їхавши воронку, з брязкотом включив другу швидкість. Машина застрибала побитою бруківкою і, скорочуючи шлях, пробиралась не звичайним маршрутом, а глухими, вузькими провулками, В одному з них водій так різко натис на гальмо, що конвоїри стукнулись головами в лобове скло: дорогу перетинала легкова машина «оппель-капітан».

Не бачачи об'їзду, водій тюремної машини вимогливо засигналив. Тоді з оппеля показалась людина, обличчя якої не можна було розгледіти в темряві. Невідомий впритул підійшов до кабіни, в руці у нього щось блиснуло, й один за одним прогриміло шість пострілів,

У шоферській кабінці запанувала тиша.

Невідомий підбіг до оппеля і вернувся з куцим ломиком у руці. Сильним ударом він збив замок з арештантської машини і, відчинивши дверці, гукнув:

— Виходьте! Швидше!

Йому відповіла тиша.

— Та виходьте ж, чорт би вас забрав!

Після другої команди з машини вистрибнули троє чоловіків, а жінка нерішуче затрималася в дверях.

— Тікайте, ви врятовані! — гукнув невідомий. Троє кинулись у провулок і зникли в темряві. Невідомий підхопив Юлю на руки і подався до опеля.

А бомбардувальники гасали в небі, як розлючені демони, і вибухи бомб стрясали землю.

50

Група підпільників причаїлась у руїнах колишнього міського театру. Тут вони чекали тюремних машин.

Несподіваний повітряний наліт на місто був якраз до речі.

— Оце так дають! — дивлячись на небо, захоплено зауважив Калюжний. — І хто б міг думати, що вони прийдуть нам сьогодні на допомогу.

— Молодці хлопці! відгукнувся Чорноп'ятов, що стояв поруч. — А ми голови морочили…

— Гляньте! — вигукнув Заболотний.

Всі повернули голови в бік вокзалу, де шугав величезний стовп полум'я. Він був такий великий, що захопив край неба.

— Що це?

Ніби у відповідь пролунав страшенний вибух. Ледве затих гуркіт, як знову стало чути гул літаків і ухкання бомб. Стежачи за небом, підпільники не забували справи, заради якої зібралися.

Короткий і різкий посвист покликав їх на вулицю. Біля зруйнованого будинку стояв чоловік і вдивлявся в темряву.

— Іде! — повідомив він приглушеним голосом.

— Яка? — запитав Чорноп'ятов.

— П'ятірка.

— Її нам і треба.

З підворіття вибігли ще троє і приєдналися до групи Чорноп'ятова. Тепер їх було вже вісім чоловік.

— Швидше! — розпорядився Чорноп'ятов.

Всі майнули до руїн. Не минуло й хвилини, як величезні брили цегли, спаяної цементом, перегородили вулицю.

— По місцях! — скомандував Чорноп'ятов.

Група розсипалась, зникнувши у темряві. Праворуч почувся шум машини, що наближалась.

Вона підійшла до перешкоди й зупинилася. З кабіни вискочив шофер, а слідом за ним один з конвоїрів. Конвоїр освітив кишеньковим ліхтарем купу цегли, що перегородила вулицю. Водій нахилився, розглядаючи перешкоду.

В цей час на нього та на конвоїра навалилося одразу п'ятеро. Троє підбігли до кабіни і витягли звідти розгубленого есесівця, який нічого не розумів. Боротьба була короткою і майже беззвучною.

Значно складнішим виявилось відчинити двері кузова. На це пішло добрих п'ять хвилин. Нарешті з допомогою залізного бруска вдалося зірвати замок разом з завісами. Двері відчинились, і арештовані, уже второпавши, в чому справа, один за одним вискочили з машини.

— Всі? — з наростаючим занепокоєнням запитав Чорноп'ятов.

— Всі, — відповів хтось.

— А де ж дівчина? — не втримався Заболотний.

— Нема дівчини, — відповів той же голос. — Коли їхали в тюрму, вона була з нами, а на зворотному шляху її посадили в другу машину.

Підпільники остовпіли…

51

Автомобіль «оппель-капітан» вилетів на одну з околишніх вулиць міста, притиснувся до вузенького тротуару й зупинився коло невеличкого будинку.

Чоловік вийшов першим. Обійшовши машину, він відчинив передні дверці й випустив Юлю. Вона швидко озирнулась навколо.

Цегляний будинок з облупленою штукатуркою, наглухо забитими вікнами і зруйнованими східцями ґанку виглядав непривітно. Темна вулиця була безлюдною.

Провідник мигнув ліхтариком, і його промінь освітив не лише вхідні двері в будинок, а й залізну дощечку з написом: «Вулиця Цегельна, 38».

Чоловік звичним рухом дістав ключа, відімкнув двері і першим зайшов до будинку. Юля йшла за ним.

Промінь ліхтаря вказував дорогу. Грюкнули одні двері, другі, і нарешті вони опинились у великій, заставленій меблями кімнаті.

Чиркнув сірник, загорілася свічка. Чоловік поставив її на буфет і обернувся.

Це був стажист гестапо Роберт Герц.

— Куди ви мене привезли? — запитала дівчина.

— Це моя службова квартира, — пояснив Герц.

Будинок, що зокола вражав своїм убозтвом і ветхістю, всередині мав зовсім інший вигляд.

— Ви розвідниця й повинні розуміти, що означає службова, — додав Герц.

Туманова здивовано глянула на нього. Та він і не спробував навіть розшифрувати сказане, вважаючи, очевидно, що вона добре його зрозуміла.

— Ці двері ведуть до спальні, — вів далі Герц. — Там ви зможете відпочити і знайти дещо з одягу. Я все приготував. Із спальні є хід у туалетну кімнату. Якщо хочете скористатися ванною, будь ласка. Колонка справна, дрова є. Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене.

Брова в Туманової трохи піднялася. Вона міркувала: що за натяки? «Ви повинні розуміти, що означає службова» або: «Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене?..» А втім, добре, побачимо, що далі буде…

— Через ці двері, — показав рукою Герц, — ви потрапите до кабінету. І, нарешті, через ці ми зайшли. Чого ви так дивитесь? Ви і досі не довіряєте мені?

Туманова хитнула головою.

— Здається, ви позбавили мене цього права, — відповіла вона.

— Дуже приємно, — зауважив Герц. — Почувайте себе тут повною господинею. Це ключ од вхідних дверей. — Він поклав його на круглий стіл. — Ви можете залишити будинок тоді, коли вам заманеться. Це — ваша справа. Але я не радив би вам виходити з будинку до певного часу. Майте на увазі: щоб звільнити вас, мені довелося вбити трьох своїх земляків, а трьох ваших випустити на волю. Гестапо, звичайно, вже підняте на ноги.

— Гаразд. Я послухаюсь вашої поради. Але чи довго треба тут бути?

— Хоч би до ранку,

— Добре. А ви допоможете мені за місто вибратись?

— Я зроблю все, що ви накажете,

— Дякую, — сказала Туманова,

— А зараз я мушу залишити вас. Тривога