Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Сергій Оксенік
Якби не та Інженерова наука, Лисий ні за що б не зрозумів, що намальовано на тканині. А так, щойно побачивши в куточку розу вітрів, він відчув, як заколотилося серце.
Менше з тим, розібратися з цією картою було не так просто. Добрих півгодини він роздивлявся позначки, доки збагнув, куди треба рухатися. Власне, найважче було з'ясувати, де вони перебувають зараз. Таких кімнат під землею чимало. Тільки простеживши весь можливий шлях, який міг би привести їх до того ж місця, з якого вийшли, Лисий спромігся припустити, що червоний прямокутничок — це і є кімната ватажка.
Важче було з виходом на поверхню. Чи з виходами, бо хлопець припускав, що така велетенська підземна споруда не може мати лиш один вихід. Якими саме позначками підземники наносили на карту виходи, він не міг зрозуміти — малюнок ряснів різноманітними значками без помітної системи.
Вони ввійшли до лісу з півночі — ближче до малої ріки. Отже, той пагорб, з якого по них стріляли, мусить бути на північному узліссі. Трохи далі на південь і правіше має бути ще бодай один такий вихід — адже саме з півдня набігли інші воїни, які зв'язали їх.
Схоже, вихід на поверхню тут означений зеленими стрілочками. Що ж, у цьому є логіка — до лісу…
Лисий порахував кількість стрілочок — їх вийшло цілих вісімнадцять. Три всередині лісу і решта — по узліссю. Це ж скільки тут повинно бути людей! У їхньому пагорбі було троє. Вісімнадцять на три — виходить п'ятдесят чотири чоловіки. Плюс ватажок. Вони вбили вранці двох, зараз трьох, іще троє напилися мертвої води. Залишається ще дуже багато.
Ні, таку кількість воїнів їм не здолати.
— Їхній ватаг знає, шо ми забрали цю ганчірку, — тихо мовив Івась. — Вони нас зустрічатимуць біля виходу.
— Маєш рацію, — відгукнувся Лисий.
— А ми глибоко? — подала голос Марічка.
Лисий не зрозумів, яке це може мати значення й тупо уставився на неї.
— Рогач, — пояснив Петрусь її думку так, як сам зрозумів.
Це вже мало сенс. Лисий подивився на стелю. Тут колоди перекриття були значно товщі, ніж у коридорах. І довші. Довжини рогача не вистачить, навіть якщо задум удасться.
— Гаразд, спробуємо, — погодився Лисий. — От тільки де це краще робити?
— Мабуть, тут, — припустив Василько.
— Можна й тут, але ми в самому центрі лісу. Вони дуже швидко побачать, де ми вийшли. Їхні пости ми не зможемо оминути.
— На півдні вони нас найменше чекатимуць, — знову Івась.
— А Леля? — нагадав Петрусь.
— Вона здогадається, — відповів Івась.
Від кімнати до дверей, через які вони повернулися сюди, було двадцять кроків. На карті — одна фаланга вказівного пальця. Лисий прикинув, скільки їм треба йти до південного узлісся — вийшло майже тисяча кроків. Діти всі голодні, води немає… Якби вийти на поверхню десь ближче до струмка, але де його шукати?
— У них повинна бути комора, — подумав уголос Лисий.
— Я думаю, вона за одними з тих дверей у штабі, — розмовляючи, Івась не відводив очей від дверей.
— Можливо. Або десь неподалік.
Він знову поринув у карту. І знайшов комору. До неї справді вели двері зі штабу. Але не безпосередньо — треба було пройти добрих шістдесят кроків іншим коридором. А з того коридору вів тунель на південь. Усе складалося якнайкраще. Лисий гірко посміхнувся: куди вже краще!
Двері в штаб були відчинені. Видно, ватажок підземників просто відсунув дверима мертві тіла. На підлозі були видавлені глибокі сліди — там, де він упирався ногами.
Двері в коридор, що вів до комори, були зачинені. Тут, у штабі, було не так безпечно, як у кімнаті ватажка, — гаяти час не можна. Але ради немає — Лисий розгорнув карту й почав видивлятися інший шлях до комори. Він був, але досить довгий, обхідний, до того ж проходив поруч із одним з виходів. Там напевне була засідка. Облишити спроби потрапити в комору? Але все одно треба знайти шлях до цього коридору, бо він веде на південне узлісся, куди вони вирішили йти.
— О! — раптом промовив Петрусь, який пильно обдивлявся двері й обколупував землю навколо них, поки Лисий вивчав карту.
Усі обернулися до Петруся. Він щось помакітрив, потім кинув оком ліворуч, на плетені віконниці, почаклував над ними, відчинив.
Невже доведеться лізти в це вікно, подумав Лисий. Але ні. Петруся зацікавили кілки, на яких не висіло ніякої зброї. Вони були такі ж, як і решта.
— Чомусь же на них нічого не повісили, а просто поскладали арбалети на полицю, — ніби відповідаючи на думки всього гурту, мовив Петрусь.
Він почав смикати й крутити той кілок, який був найближчим до потрібних їм дверей. Нічого не виходило. Потім Петрусь сильно надавив на нього, і кілок плавно ввійшов у стіну. В дверях щось клацнуло. Івась штовхнув, і вони легко відчинилися. За ними нікого не було.
Але в ту ж секунду почулися кроки за дверима, з яких раніше прибігло троє воїнів. Усі звели арбалети й приготувалися до бою. Тільки Петрусь щось іще робив з кілочками в стінній шафі.
— Кидай! — пошепки скомандував йому Лисий.
— Зараз! — так само пошепки відповів Петрусь.
Він іще щось зробив, і в дверях, з-за яких вони чекали нападу, щось клацнуло. В них тут же загупали з другого боку, але двері були добрі, надійні.
— Вперед! — наказав Лисий.
— Зараз! — не погодився Петрусь і додав: — Васильку, причини ті двері, через які ми ввійшли.
І Василько послухався не Лисого, а Петруся. Він зачинив двері, Петрусь щось натиснув, і в тих дверях також щось клацнуло.
— Тепер побігли, — сказав він.
І вони побігли. Пробігли небагато, але коли прибігли, з'ясувалося, що перед ними ще одні замкнені двері.
— Я зараз, — кинув Петрусь і побіг назад до штабу.
— Стій! — спробував зупинити його Лисий, але Петрусь уже був далеко.
Зі штабу чулося гупання — підземники, схоже, вирішили виламати двері.
Клацнуло в дверях. Лисий штовхнув їх, і вони відчинилися.
Чого там тільки не було! Овочі, фрукти, мішок із сухарями — Лисий уже й не пам'ятав, коли востаннє їв хліб. Пшениця у них перестала родити кілька років тому. Велика діжка з водою — з маленьким краником унизу. А зі стелі
