Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Сергій Оксенік

У тому, що він сказав, не було ніякого глузду. Якесь суцільне божевілля: вбити одну дитину, щоб інші перестали плакати! Але він так це промовив, з таким виразом свого пташиного обличчя, що діти йому відразу повірили.

Він трохи помовчав, пильно вдивляючись в очі кожному по черзі, а потім спитав:

— Хто вас послав?

— Нас ніхто не посилав, — сказав Лисий. — Ми самі прийшли.

Не дивлячись на нього, чоловік-птах узяв арбалет і не цілячись вистрілив. Стріла ввійшла в стіну за вершечок від голови Лисого.

— Добра зброя, — сказав він. — Ви її самі зробили, я правильно розумію?

— Ні, — відповів Лисий. — Це зробили наші батьки.

— Ага, — зрозумів чоловік, — отже, вони вас і послали. А навіщо?

— Ніхто нас не посилав, — твердо сказав Лисий. — Наші батьки загинули. На наше село напали вовкулаки і всіх знищили.

— Цікава байка, — задумливо промовив чоловік, вкладаючи в арбалет другу стрілу. — А ви, значить, були такі прудконогі, що легко від них утекли. Правильно?

Лисий не встиг відповісти, як чоловік застережливо підняв арбалет і промовив:

— Я більше не промахнуся. Якщо мені здасться, що ти брешеш, то тут же я тебе й порішу. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Лисий перелякано й поспішливо. — Я не брешу. Нас не було. Ми пішли збирати пташині яйця й заблудилися. Там якісь дивні піски. Ми йдемо на південь, а тінь біжить перед нами… Ми плутали там… Там такі кущі… І прийшли до села вже пізно — темно було. А село порожнє. Нікого немає. Тобто всі є… Але…

Розповідь його справила враження зовсім не на того, на кого він сподівався справити враження. Спочатку Марічка, потім решта дівчат заплакали. Вони зрозуміли, що Лисий каже правду. Вони й раніше здогадувалися, що батьки їхні загинули, але боялися спитати й намагалися вірити… Серце Лисому стислося. Він сам ледве не плакав. Хотілося пригорнути дівчаток і погладити по голівках, але руки були міцно зв'язані.

Радше ці невтішні сльози, в щирості яких неможливо було сумніватися, ніж слова Лисого, переконали чоловіка, що це правда. Але просто взяти й повірити він усе одно не міг.

— Оце з такою зброєю вас відпустили збирати яйця?

— Ні, — Лисий знову почав розповідати майже правду. — Просто ми знали, де зберігається зброя. А піти з села неозброєними не могли.

— А лишатися теж не могли?

— Ні… — Лисий згадав Лелину Вьоску після нападу вовкулаків, і додав: — Не могли. Ніхто б не зміг там залишатися…

Двері відчинилися, й на порозі знову виник довготелесий. Він клацнув підборами й підійшов до ватажка. Схилився й щось йому зашепотів у вухо.

— Що за дурниці! — суворо здивувався ватажок. — Як так — без вогню?

Довготелесий запопадливо хмикнув, обличчя його стало щасливим, він знову щось зашепотів, але ватажок перебив його, махнув рукою, і знову — клацання підборів, розворот на місці й довгий коридор за дверима.

— А тепер розкажи мені про той віник, з яким ти був, коли наші вартові зробили попереджувальний постріл, — відкинувшись на спинку стільця, промовив ватажок.

— А що про віник? — пробував здивуватися Лисий. — У нас був віник — мітла така довга, на ручці. Ми її знайшли і взяли з собою. Думали багаття розкласти — вона суха така… Ввечері. Якщо він вам потрібен, забирайте…

— А стріли він притягував сам по собі, так? — у голосі ватажка з'явилися глузливі інтонації.

— Чому сам? Він же був у мене в руках. Перша стріла, мабуть, влучила випадково, а потім я вже ним захищався.

Лисий зрозумів, що сказав зайве. Зараз той воїн, який стріляв в Івася, розкаже, що мітла була не в Лисого, його зловлять на брехні, і все, чому цей з пташиними очима повірив, розвалиться… Але слово — не горобець. Що сказано, те вже сказано. Лисий вирішив іти в наступ.

— Розв'яжіть дівчаток, — попросив він ватажка. — У них руки позатерпали.

— А ти звідки знаєш?

— Здогадуюся, — відповів Лисий. — У мене теж затерпли. Але ж мене ви не розв'яжете… Я ж воїн…

Хлопець розумів, що городить дурниці. Але треба було змусити ватажка думати не про розказану історію, а про щось інше.

— Ти не воїн, а дурне хлопчисько, яке досі не розуміє, в яку халепу втрапило. Ви пробралися на територію секретного укріпленого району, розумієш?

Лисий не розумів і чесно в тому зізнався.

— Отож бо й воно, що не розумієш. — Голос ватажка звучав втомлено, але доброти в ньому не було. Була тверда лють, яку, схоже, перебороти неможливо. — А секретний він тільки тому, що ніхто про нього не знає.

— Так ми ж нікому й не скажемо, — швидко пообіцяв Лисий.

— Звісно, не скажете, — криво посміхнувся самими устами ватажок. — Бо ви звідси ніколи не вийдете.

— Ми що, все життя проведемо в цій кімнаті? — хлопець уже все зрозумів, але вдавав із себе недорікуватого.

— Скільки того життя…

Чоловік замовк. Це було незрозуміло. Мабуть, він чогось чекав, тому й допитувати припинив, і рішення ніякого не приймав. Він підвівся з-за столу, підійшов до зв'язаних дітей і почав їх роздивлятися. Дівчаток брав за підборіддя, задирав їм голови й обдивлявся, наче яблуко, щойно зірване з дерева — чи немає черви. Хлопців мацав за плечі, м'язи на руках.

— Розв'яжіть дівчат, — знову попросив Лисий.

І тієї ж миті дістав несподіваний, а тому ще дошкульніший удар по обличчю тильною стороною долоні. З носа потекла кров.

Відчинилися двері, знову зайшов довготелесий. Клацнув підборами й на запитальний погляд ватажка відповів незрозумілими словами:

— Ніяк ні.

Коли він вийшов, старший підійшов до Івася й підступно вдарив його кулаком у живіт. У хлопця перехопило подих, він зігнувся навпіл, на очах виступили сльози.

— Ви двоє найстарші, — звернувся він до Лисого. — Далі я битиму менших. Битиму сильніше. Тому кажіть те, чого ще не сказали.

— Ми все сказали, — тут же відповів Лисий. — Що ви ще хочете знати?

Василько впав на підлогу, збитий з ніг ударом в обличчя.

Лисий знав, чого від них хоче цей виродок. Його воїни не знайшли мітли. І не могли знайти, бо Леля втекла в ступі. Вона зараз була їхньою єдиною надією. Сказати про неї означатиме цю єдину, хоч і невеличку, надію поховати.

Він також знав, що всі хлопці вміють битися. Бійка — перше, чого їх усіх навчають у дитинстві. Отже, вміють тримати удар. Звісно, цей нелюд вміє битися краще, ніж вони. Та ще й зв'язані. Тобто не те, що їх б'ють, хвилювало Лисого. Дівчаток же він не