Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
Поступово, в міру того як подорожани видобувалися вище, густий морок, що звістує наближення дня, почав бліднути, і все довкола прибирало своїх виразних природних барв. Коли вони вийшли з приземкуватого лісу, що ним поросли голі схили, на плискувату замшілу верхівку гори, над зеленим соснистим пагорбом по той бік Горікенової долини зарожевів ранок.
Тут розвідник сказав сестрам зійти з коней, а сам, розгнуздавши потомлених тварин та знявши з них сідла, пустив їх вільно пастися серед миршавих кущів і трави, що росли на цій верховині.
— Ідіть, — мовив він, — і шукайте собі паші. Та стережіться, аби самі не стали піджив-ком хижим вовкам у горах.
— Хіба нам вони більше не потрібні? — запитав Гейворд.
— Дивіться самі, — відказав розвідник, підходячи до східного краю скелі й помахом руки запрошуючи ближче решту подорожніх. — Якби так легко було побачити серце людське, як оце звідси видно нутро Монкалмового табору, мало б зосталося в світі лицемірів, і підступність мінгова пішла б за ніщо проти чесноти делаварів.
Коли подорожани підступили аж над саму прірву, вони одразу переконались у справедливості слів розвідника, котрий так передбачливо допровадив їх сюди.
Гора, що на ній вони стояли, здіймалась на тисячу футів у повітря і формою нагадувала високий стіжок, що виступав із пасма гір, які довгі милі тяглися вподовж західного берега озера аж до спіткання із своїми посестрами потойбіч води. Звідти пасмо це, у вигляді переплутаного й пошарпаного громаддя скель, де-не-де покритих зелом, ішло далі, до Канади. Під самими стопами глядачів широким півколом слався у міжгір'ї південний берег Горікену, переходячи неподалеки у хвилясте рівнинне плато. В бік півночі простиралося плесо Святого озера — вузьке, як здавалося з цієї паморочливої висоти, — порізане незчисленними бухточками, прикрашене химерними мисами, поцятковане безліччю острівців.
Над озером, ближче до його західного краю, містилися оборонні вали й низькі будівлі форту Вільям-Генрі. Два широкі бастіони паче виступали з самої води, що обмивала їм підніжжя, тоді як глибокий рів та розлоге болото захищали їх з інших боків. Задля безпеки дерева навколо укріплень було вирубано широкою смугою, але решту території вкривали зелені зарості, і лише де-не-де вода розмаїтила краєвид, та грізні скелі підносили свої чорні й оголені вершини над хвилястими обрисами гірських пасом. Перед лінією укріплень видко було поодиноких вартових, що стояли на втомних чатах проти сильнішого ворога, а всередині валів подорожні бачили людей, що спали після нічної варти. На південному сході, але побіч самого форту, на виступі скелі, розташувався укріплений табір. Соколине Око показав своїм супутникам на той загін, що недавно разом з ними вирушив із-над Гудзону в поміч обложеним, а тепер, як розгледів розвідник, був у форті Вільям-Генрі. Над лісом трохи далі на південь рясно здіймався густий зловісний дим, легко відрізняючись від прозоріших випарів із джерел. Розвідник звернув на цей дим Гейвордову увагу: ясно було, що саме там отаборилися ворожі сили.
Проте молодого офіцера найбільш зацікавило те, що він побачив на західному березі озера, близько південного його краю. На смузі землі, що звідси видавалася занадто вузькою, аби містити таку силу війська, але насправді мала кілька сот ярдів завширшки — од берега Горікену до підніжжя гір, — видніли білі намети та військове спорядження десяти тисяч чоловік. Батареї гармат було вже виставлено перед табором, і саме коли глядачі, дізнаючи різних емоцій, дивилися вниз, на краєвид, що розстилався, наче карта, у них під ногами, в долині розлігся гарматний гуркіт і громохкою луною прокотився вздовж пасма гір на сході.
— У них там лишень світає, — розвагом сказав Соколине Око, — і гармашам спало на думку пострілом збудити поснулих. На кілька годин ми припізнилися. Монкалм уже посів ліси своїми клятими ірокезами.
— Форт справді обложено, — відказав на те Гейворд. — Але хіба нема жодного способу туди добутись? Коли б навіть і полон, то у великому гурті воно легше, аніж потрапити нам знов до рук індіян, що скрізь тут нишпорять.
— Дивіться! — скрикнув розвідник, мимохіть звертаючи Корину увагу на оселю її батька. — Он як від пострілу сприснуло каміння із стіни комендантового будинку! Еге, ці французи розкидають його на кавалки швидше, аніж його було збудовано, хоч який він міцний і надійний.
— Гейворде, мені серце німіє, коли бачу, що батько в небезпеці, а я не можу поділити з ним його долі, — мовила безстрашна, але занепокоєна дочка. — Ходім до Монкалма, попросимо його пропустити нас. Невже б він відмовив проханню дитини, що прагне до рідного батька?
— Навряд чи ви донесли б своє волосся до французького намету, — недвозначно сказав розвідник. — Коли б мені хоч один з тих тисячі човнів, що он стоять порожнем над берегом, це можна було б зробити. Скоро буде по стрілянині, онде насуває туман, і день стане ніччю, коли індіянська стріла небезпечніш за гармату. Якщо ви змагаєте на силі й підете за мною, я спробую вас провести. Мені таки кортить дістатися до форту, хоча б задля того, щоб розігнати мінзьких собак, що ховаються край он того березового гайка.
— Ми готові. Заради такого ми згодні наразитися на будь-яку небезпеку, — твердо відповіла Кора.
Розвідник обернувся до неї з усмішкою щирої неприхованої похвали і сказав:
— Хотів би я мати тисячу дужих і бистроногих хлопців, що були б такі ж хоробрі, як ви! Тоді б я ще до тижня викурив цих варняків-французів назад до барлога, і вили б вони в мене, як пси на цепу або голодні вовки. Але рушаймо, — додав він, звертаючись до всіх, — туман так хутко западає, що в нас часу тільки вийти на рівнину та зашитись у ньому. І затямте: коли що зі мною станеться, посувайтесь далі так, щоб вітер віяв вам у ліву щоку; або, радніш, ідіть за могіканами, — вони завше винюшкують дорогу, вдень чи вночі.
Він махнув усім іти за собою і сам рушив униз крутим схилом, ступаючи невимушено, хоча й обережно. Гейворд допомагав сестрам спуститись, і за кілька хвилин вони були вже під горою, на яку оце недавно видиралися
