Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

— Вірно! Його правда! — пролупало кілька голосів.

Найнепримиренніші мовчали, але й вони вже не наважувалися вигукувати: «Смерть англійцям!», і змушені були без слів, хоч і з одвертим жалем, опустити свої рушниці.

Полонені були врятовані.

Англійський лейтенант підійшов до Жана Грандьє і, віддавши йому честь, сказав:

— Капітане! Ви — великодушний супротивник і справжній джентльмен. Дякую вам особисто від себе і від імені цих чесних воїнів, які осуджують огидний вчинок капітана Хардена.

— Харден? Командир першої роти шотландських стрільців?

— Ви його знали?

— Так це справді був він?

— Звичайно.

— В такому разі і я, в свою чергу, дякую вам, лейтенанте.

Під час цієї короткої розмови бури оглянули рюкзаки полонених і, переконавшись, що в них не схована зброя, вирішили відправити англійців у табір. Честь конвоювати їх припала Молокососам — вони її заслужили.

І от англійці вирушили, оточені юними буркунами, найстаршому з яких не минуло ще вісімнадцяти років, а наймолодшому не було й п'ятнадцяти. Зірвиголова, схилившись до вуха свого юного друга Поля Поттера, прошепотів:

— А знаєш, хто цей англійський офіцер, якому я розтрощив голову?.. Це капітан Харден, один з п'ятьох членів військового суду, убивця твого батька.

Бурський табір. — Зірвиголова у генерала. — Відрядження. — Велосипеди дядька Пауля. — Зірвиголова і Фанфан — солдати-велосипедисти. Перепрала через Моддер. — Англійські улани. — Переслідування. — Несподіваний стрибок велосипедистів.

Повернення Молокососів до табору Кроньє було справжнім тріумфом. Спокійність бурів, що стала приказкою, цього разу зовсім розтанула, і вони влаштували відважним хлопчакам хвилюючу зустріч. Полонених бури прийняли із звичайною своєю добродушністю і робили їм усякі дрібні послуги.

Таке ставлення глибоко зворушило англійців. Як? Ці великодушні й гостинні люди і є оті самі бури, яких англійські газети обзивали мужвою, йолопами, білими дикунами? Полонені, сповнені ідей імперіалізму, не могли отямитися від подиву.

Кроньє, безмежно радий успішній операції, що перетворила страшний бронепоїзд на купу заліза, побажав побачити того, кому він був зобов'язаний цією перемогою. Він наказав негайно прислати до нього капітана Молокососів.

Коли Зірвиголова з'явився у намет головнокомандуючого, там зібралося численне товариство: славетні начальники, родичі і друзі головнокомандуючого і звичайні волонтери. Усі вони розмовляли й курили, немов рівні. Зовсім не відчувалось ієрархії, пихи, бундючності. Усі ці люди були братами, бюргерами, солдатами, військова форма яких однаково для всіх складалася з гвинтівки і патронташа.

Побачивши капітана Молокососів, Кроньє підвівся назустріч і, потиснувши йому руку, сказав:

— Ви хоробра людина! Від імені бурської армії дякую вам, мій юний друже.

Очі відважного юнака зволожилися від сліз, серце закалатало.

— Генерале, — відповів він, — ви говорили, що у вас немає змоги нагородити мене чином або орденом. Та повірте, честь, яку ви мені робите, сказані вами слова у сто разів дорожчі від усякої нашивки на рукаві або значка на куртці!

Усі присутні зустріли слова Кроньє і відповідь ватажка Молокососів громом оплесків.

Дванадцять наступних днів минули у відносному спокої, якщо не рахувати звичайних під час війни інцидентів, що були ніби своєрідною розмінною монетою воєнного часу.

А проте в інших областях Оранжової республіки і Трансваалю у той же самий час відбувалися серйозні події. Бури незмінно здобували перемогу, але не вміли користуватися її плодами.

Ледісміт енергійно захищався, усе ще тримався Мафекінг, а Кроньє з його невеличкою армією не міг зломити опору Кімберлі.

Головні бурські воєначальники творили про те, щоб, об'єднавши всі сили, розпочати генеральний наступ і, завдавши масованого удару англійській армії, спробувати здобути над нею рішучу перемогу до прибуття переможця при Кандагарі, лорда Робертса, призначеного генералісимусом англійських військ у Південній Африці.

Словом, почувалося, що назрівають важливі події.

Прокинувшись одного разу на світанку, Зірвиголова, в який уже раз, втішався мальовничим виглядом бурського табору.

Сповнену яскравих барв і несподіваностей картину цього табору чудово описав відомий французький полковник Віллебуа-Марей, безстрашний солдат і людина великого серця, що поліг у Трансваалі від англійської кулі.

Дозвольте ж мені, любий читачу, відтворити тут його рядки, щоб дати вам можливість зазнати насолоди від неоціненного аромату, який має тільки пережите особисто…

«Завдяки своїм низеньким наметам, що нагадують формою військовий кашкет, кухням, розташованим просто неба, своєму рагу з яловичини з овочевою приправою бурський табір цілком міг би зійти за французький табір в Алжірі, коли б не величезні фургони, поставлені довгими рядами або в каре, коли б не численні череди, що повертаються з пасовища або розміщені позаду лінії всього фронту, коли б не мовчазний спокій бурів, такий відмінний від галасливої пожвавленості нашої французької вояччини. Ви не почуєте тут сигналів сурми, нічну службу несуть невеличкі групи бійців, добровільно змінюючи одна одну через певний час. Намет генерала, команданта[48] або фельд-корнета[49] служить клубом, куди може зайти кожен, хто захоче. Тут не застосовують покарань і не дають нагород, не примушують і не судять: усе виконується точно у вказані години за обов'язком громадянської і воїнської честі.

Подібно до всіх сучасних армій, цей табір має у своєму розпорядженні пошту, телеграф, електричні прожектори, добре обладнані госпіталі. Але найцікавіше в цьому таборі