Обережно, діти! - Марія Романівна Ткачівська

(Звучало, як повернення з космосу.)

– Пікнік – завжди доречно, – підняв я великий палець угору. – Я – за! Хто йде з нами?

– Павло, Дмитрик і Ксенька.

– Що беремо з собою?

– Ксенька бере скатертинку (певно, оту «весільну», що не відіпралася. Мене знудило). Я беру картоплю. Дмитрик має помідори. А ти що маєш?

Я не знав, що маю. Знав тільки, що вчора баба варила картоплю і те, що ми недоїли, висипала свиням. Свиня з’їла все. Знав, що баба на серванті тримає жовті горошки, вітаміни називаються. Вона видає мені кожен день по два. Я люблю їх смоктати, тільки вкінці випльовую, бо дуже кислі. Міг би взяти вітаміни. Баба має ще згущене молоко. Можна також прихопити.

– А склянки у тебе є?

– Звичайно. На тоненьких ніжках. Про них усі давно забули. От буде баба тішитися, що хоч якась користь з них буде, – зрадів я.

– Посуд принесе Ксенька. У неї італійський, уявляєш?

– От якби я зараз був удома, приніс би німецький. «Мадонна» називається. Завжди в серванті стоїть. Весільний подарунок моїх батьків. Мама його двічі на рік миє, бо пилюкою припадає. Перед тим двадцять років припадав порохом у сусідки. Антикваріат.

– Наступного року привезеш, – заспокоювала мене Анетка. – А тепер біжи по склянки. У мене є сливовий компот.

– Зачекайте! – біг нам назустріч Павло. – У мене є ще одна ідея.

– Давай! – потер я руки.

– Наламаймо кукурудзи і спечімо на вогні.

– Клас! – вигукнув я, хоча не уявляв собі, як печуть на вогні кукурудзу, і вкотре пошкодував, що я – міська дитина.

Найбільшою проблемою було, де взяти кукурудзу. Якщо я ще щось витворю в баби на городі, вона відразу відправить мене до міста. Так і сказала. У Павла також проблеми: після стрибків з парашутами та пригоди із самокрутками з ним розмовляли якось по-особливому. Він про це неохоче згадує. Дмитрикові тато нічого не привезе з райцентру, а в Ксеньки кукурудзу не садять: поки мама в Італії, тато сказав, що їм нічого не треба. Навіть моя баба Марина в них дві грядки забрала.

– Залишається тільки поле за селом, – зітхнула Анетка.

– Я… – я хотів сказати, що після пригоди з яблуками більше в чужий город не піду, але рот цього не вимовив. – Я… – Я спробував ще раз, але в мене нічого не вийшло.

– Тоді вперед!

Дорогою ми забрали Ксеньку. Дмитрик долучився трохи раніше. Дорогою Анетка розповідала нам, як вона минулого року ходила сюди з Ксенькою на горох:

– Ми понапихали гороху повні пазухи й так наїлися, що ледь пересувалися. Горох був ще молодий, можна було їсти з шкаралупкою.

– Із шкаралупкою? – досі я такого ніколи не чув.

– У вас що, у місті гороху нема? – зміряла мене Ксенька. – Коли горох молодий, його можна їсти із шкаралупкою, а коли трохи постаріє, відкриваєш стручок, виїдаєш горошинки, а всередині в шкаралупці є така шкірочка. Ти її здираєш, викидаєш, а шкаралупку їси.

– Це дівчата люблять чистити. Можна пожувати все разом, а потім виплюнути, – пояснив Павло. – Я так завжди роблю. Швидше і смачніше.

Я не розумів, про що вони говорили, знав тільки, що про горох.

– Темнота! Я б тобі показала, але гороху нема, – стукнула мене по чолі Ксенька.

Я не любив, коли вона лізла мені до чола. Хотів віддати, але стримався. Хіба я агроном, щоб усе знати про горох?!

– Слухайте далі, – смикнула мене за лікоть Анетка. – Попри поле їхала машина й зупинилася. З машини вийшов якийсь чоловік. Ми лягли в горох і не дихали. Бадилля було високе, ще в цвіту. Звідки ми знали, що нас видно?

– А нас і не було видно! – додала Ксенька.

– Не перебивай! – штурхнула її під бік Анетка. – Бачиш, я вже забула, на чому зупинилася.

– На машині, – нагадав їй я.

– Точно, на машині. – потерла лоба Анетка. – Так от. Ми добре замаскувалися. Чоловік вийшов із машини і каже: «Ану, червоні бантики, виходьте!» Ми злякалися і не виходили. Тоді він узяв револьвер і закричав: «Руки вгору!»

– Справжній револьвер? – Мої очі ледь не вилізли з орбіт.

– А ти як думав?! Справжнісінький!

– Він навіть кілька разів вистрілив угору, – додала голосно Ксенька.

– Він не стріляв! – виправила її Анетка.

– Стріляв, стріляв, я добре чула. То в тебе, певно, з переляку вуха заклало, – виправдовувалася Ксенька.

– Ти знову мене перебила, і я забула, на чому закінчила.

– На револьвері, – коли йдеться про детектив, я завжди уважний.

– Так от! Він вийняв із кишені два револьвери і каже: «Виходьте, червоні бантики!» Ми підняли руки вгору і вийшли. З того часу я терпіти не можу червоних бантиків.

– Вас заарештували?

– Ні. Перед тим як вийти, ми висипали з пазухи предмети доказу, й нам нічого не було.

– Слава Богу! – зітхнув я. – Я вже думав, що вас забрали.

– Якби нас забрали, то ти б нас сьогодні тут не бачив. За таке знаєш скільки дають? – підняла брови Ксенька.

– Десять, – потерла чоло Анетка.

– Звідки знаєш? – перепитав Павло.

– Той дядько наступного дня приходив до мене додому й казав таке.

– Не приходив, ти все вигадуєш, – перебила її Ксенька.

– Сама ти вигадуєш. Ти хіба була тоді в мене вдома? – вигороджувала себе Анетка.

– Досить сперечатися. Ми вже прийшли, – обірвав суперечку Дмитрик.

Поле не було загороджене. Нам залишалося тільки перестрибнути через зарослий травою рівчак. Дмитрик перший опинився на тому боці. За ним стрибнула Анетка. Нам з Павлом довелося перетягувати через рів Ксеньку, яка весь час боялася намочити свої нові італійські босоніжки.

Кукурудза була висока. Зігнуте гостре листя кололо в плечі та руки. Блискуче жовте й червоне волосся кукурудзи лоскотало щоки. Я почувався маленькою мурашкою в бамбуковому лісі. Я бачив по телевізору такий мультик.

– Зривайте ту, яка має чорне волосся, і перевіряйте, чи стигла, – командувала Анетка.

Після того як я надкусив три качани кукурудзи, я не відчув, яка з них стигла.

– Справжній тормоз! – сміялася Анетка. – Треба зробити дірку в шумелинні. Дивись, як це робиться.

Для мене то іноземна мова. Анетка відтягла від качана жовті луски й глянула кукурудзі в зуби. Як коневі.

– Ця вже стара, дивись, яка жовта. А в цій ще є молочко, – Анетка розшкрябала нігтем зуб чергового качана кукурудзи.

У всіх цих справах я часто почувався марсіанцем.

– Я думав, що молоко мають тільки корови, – я спробував повторити побачене. – У мене ідея – треба винайти апарат для доїння кукурудзи й отримати Нобелівську премію.

– Це тобі що,