Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук

Ми розвернулися й спустились у неглибоку природну улоговину, що простягалася з півночі на південь паралельно до руїн. Густі зарості на дні западини свідчили про незвичну, як для пустелі, родючість землі, а отже, про наявність підземних вод. Утрьох (водій лишився в машині) ми всілися на піску під одним із ріжкових дерев (carob-tree)[67]. Гід неспішно переказував різні історії про цю землю. Не тільки про Кауачі, але й про лінії Наски, саму цивілізацію, її правителів, закони, навіть про сучасне перуанське життя…

За розмовами непомітно спливло дві години. Золотисто-глянцевий сонячний диск поволі зісковзував небокраєм униз. Промені стелилися практично горизонтально, пролітали десятки кілометрів і впиралися в гори на сході, фарбуючи їх соковитими кольорами.

— Рушаймо, — зрештою промовив перуанець. — Не варто лишатися тут до темряви, а то потім не знайдемо дороги назад.

Я слухняно піднявся і, кинувши останній погляд на Кауачі, неохоче потюпав до машини. Водій куняв, впершись лобом у кермо. Ми розсілися на місця (я сів спереду, Ян та провідник позаду) і покотили назад.

День добігав кінця. Зненацька на півдорозі гід стрепенувся, роззирнувся і, певно, впізнавши місцевість, дав водієві знак зупинитись. Гурчання мотора обірвалося, машина проїхала кілька метрів і стала. Позаду за багажником повільно осідав пісок. Оази більше не було видно, навколо простягалася незворушна безкрайня пустеля. Тільки безлісі гори на сході, здавалося, стали трохи ближчими.

— Тут поряд є одне цікаве місце, — загадково мовив провідник, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Он там.

Він тицьнув пальцем у вікно, показуючи на кільканадцять піщаних горбків позаду машини. Я напружив зір і прослідкував за його пальцем. На схилах приземистих пагорбів впадало в око нагромадження якихось незрозумілих речей. Здалеку вони скидались на звичайнісінькі купи сміття й усякого непотребу.

- І що там? — байдуже спитав я.

— Стародавнє кладовище, — притишено відказав перуанець. — Не таке велике, як Чаучійя, та все ж доволі цікаве. Тут ховали можновладців і сановників, які колись жили в Кауачі. Завдяки сухому клімату останки вельмож та безліч поховальних предметів відмінно збереглися до наших днів.

Спершу його інформація мене не дуже зацікавила. Зате Ян миттєво струснув з себе дрімоту і витяг мене з авто, мовляв, пішли подивимось, що воно таке. Тож ми вискочили з машини і, загрібаючи кедами ще теплий пісок, побрели до пагорбів. Обоє перуанців лишилися сидіти в авто.

За хвилину, наблизившись до першої купи незрозумілих речей, я вкляк на місці. Я аж здригнувся, коли до мене дійшло, що то за «сміття». Роками пустельні буревії шар за шаром вивіювали пісок та ґрунт, поволі оголяючи те, що колись було поховане під барханами. Повсюди просто на поверхні валялося безліч людських кісток: черепи, хребти, гомілки, ребра… Поміж скелетами видніли рештки полотнищ, в які загортали мертвих, вицвілі шматки текстилю, уламки глиняних глеків та інших керамічних виробів, заплетене в коси волосся небіжчиків. Через повну відсутність вологості шматки древніх тканин могли зберігатися віками. Частина кісток не повністю проступала над землею, вказуючи поховання не до кінця «розриті» пустельним суховієм.

Ми обережно пройшли ще кілька метрів і спинились біля однієї з могил. Я опустився навприсядки, роздивляючись поховання. Щоправда, зблизька воно теж нагадувало звичайнісіньку купу сміття. Три черепи, кістки рук та ніг лежали впереміш із клаптями одягу, плетеними шворками і великими каменюками.

— Чому тут так занедбано? — задумливо промимрив Ян. — Теперішня влада могла б впорядкувати це місце, возити сюди туристів і брати з них гроші.

— Навіщо, коли у них є лінії? Мінімум зусиль — максимум прибутку.

Кістки вражали білизною. Здавалося, наче їх навмисно полірували спеціальними засобами і лиш потім порозкидали на схилах пагорбів.

Підбурений нездоровою цікавістю, я нахилився і взяв до рук один з черепів…

— Гід казав, що тут ховали можновладців древньої Наски, — впівголоса промовив я, пригноблений похмурою величчю цього місця. — Подумати лишень, ці кістки лежали у цій землі ще до приходу Інків!

Я сидів навколішки і зненацька напрочуд ясно осягнув, що тримаю в руках справжній череп справжнього вельможі цивілізації Наска! Можливо, думав я, саме в цій черепинці, затиснутій моїми долонями, колись давно зародилась ідея створення монументальних ліній у пустелі! Може, саме цей хлоп керував робітниками, які копали виїмки, котрі потім спліталися у візерунки на плато!

Пусті зіниці зловісно витріщалися на мене. Крізь отвори очей та носа я бачив власну долоню та носок Янового кеда і не міг повірити: ось цей черепок знав, для чого призначались лінії!

Я повільно підвів погляд. Ян нависав наді мною і теребив у руках шматок струхнявілої тканини та древню вірьовку, які відкопав у піску поряд із черепом. Я зазирнув йому за спину. Біла «Тойота» завмерла посеред пустельної дороги. Звідтіля, де сидів, я не міг бачити, чи спостерігають за нами з вікна автомобіля, чи ні. Хоча насправді це вже не мало значення… Я опустив очі і візуально порівняв розміри черепа та своєї сумки. Влізе. Трохи випинатиметься, але влізе. Залишався, щоправда, один нюанс.

— Чувак, — тихенько гукнув до Яна.

— Га?

— Як думаєш, нас пропустять через митний контроль з черепом?

— Що-о?

— Я кажу, чи пропустять мене через митницю і security check-in в аеропорту, якщо в моїй сумці буде череп.

— Чий череп?!

Я трохи роздратовано звів брови. От же ж турок! Затим з повагом покачав черепом у долоні та прошепотів:

— Череп одного з творців ліній Наски!

Мій товариш чомусь не поділяв мого ентузіазму та раптового пориву до археології.

— Ти ідіот! — прошипів чех і злякано озирнувся на машину.

— Не обзивайся, — образився я.

— На хріна він тобі? — не вгамовувався Ян.

— Хіба ти не розумієш? Це череп представника цивілізації Наски! — заходився пояснювати товаришеві. — Це ж справжній скарб! За нього в будь-якому музеї Європи дадуть мільйони!

— Навіть якщо ти доправиш його до Європи, тобі нізащо не вдасться довести, що це череп древнього перуанця. Ніхто його не купуватиме, — Ян пробував мене напоумити.

— Та я й не збираюся його продавати! Просто поставлю вдома на столі. Хай стоїть. Для фен-шуя.

— Чувак, ти точно ідіот!

Ян хотів ще щось сказати, але я вже запихав череп у сумку.

— Ти що робиш?! — вирячився чех. — Це ж небачене блюзнірство!

— Не смикайся! — сухо відрубав я. — Так і стій. Тримайся між мною та машиною. Щоб вони не побачили.

— От лихо… — прошепотів напарник.

Я ще трохи порився у піску і прихопив спинний хребець. Це вже не для фен-шуя. Просто так, на пам’ять. Думав, може, подарую комусь в Україні. Гарний такий біленький спинний хребець, котрий, як і череп, відмінно зберігся. Ну а що