Приватне доручення - Григорій Соломонович Глазов

ДЕЩО З'ЯСОВУЄТЬСЯ

В дверях стояв Кость Замбахідзе, Чорнобородий, величезний, відвертий у своїх почуттях. Друзів розділяв стіл. Вони стояли і трохи збентежено посміхалися.

— Ну? Хто першим буде бити? — запитав Кость, — Я тебе за те, що ти тоді втік, чи ти мене за те, що я «доніс» на тебе?

Карпенко обійшов стіл, обняв Замбахідзе.

— Тепер здоров по-справжньому, борода!

— А взагалі тобі повезло! — вже кричав Замбахідзе. — Коли б генерал вчасно мене не попередив, я тобі полатав би боки! Три ночі спати не міг! Приїхав до себе немов божевільний. Люди навіть обходили, такий страшний був! В душі не вірив, що ти міг виявитись… чорт, навіть повторити не можу. Ну, міг же ти хоча б натякнути!

— Що ж я міг тоді тобі сказати? Адже я виконував завдання. Я тебе стільки ж не бачив, скільки й ти мене.

— Ладно, ладно, не виправдовуйся. Ну, а цього… ви спіймали? Він хотів міст на 107-му кілометрі сковирнути?

— Ні, не так це просто, Костю. Але думаю, що довго розбишакувати у нас він не буде. А як з мостом? На скільки днів припинився б рух, коли б вони його висадили?

— Днів? — здивувався Замбахідзе. — На те, щоб такий місток полагодити, у військовий час 6 або 8 годин давали. Дистанція шляху має запасні двадцятиметрові змонтовані ферми, Мосто-поїзд швидко б поставив їх на місце: Гірше, коли б висадили й опори, але вони невисокі, і тому теж не ускладнили б справи. Не розумію — навіщо їм потрібен був саме цей місток? Вже якщо вони задумали щось серйозне, то повинні були б вибрати для диверсії такий міст, як на 141-му кілометрі. Там десять ферм. До того ж міст висить над безоднею, Там нам довелося б поморочитись.

— Ти все це опиши якнайдокладніше в своєму висновку.

— А висновок уже є. Ось він, — і Кость подав Ігореві кілька аркушів паперу, — Чим ще можу служити вам, товаришу підполковник?

— Підіть допийте пиво, що його ви не встигли у вагоні-ресторані випити, — підказав генерал, який саме зайшов. — Сьогодні ви, Карпенко, можете бути вільним. Товаришу Замбахідзе, не поспішайте їхати до Львова, Може ще будете потрібним. Ми вам відрядження будь-яким числом позначимо. Ну, гуляйте!

— Де ви ночувати будете, Юрію Кириловичу? — запитав Карпенко.

— А ти що — мій ад'ютант? Тут в кабінеті на канапі ляжу. Майор мені дозволив.

— Юрію Кириловичу, але і готелі…

— В готелі один лише номер, що його ви з Лоськом захопили, — перебив Степаничев, — та й інженера твого треба буде там влаштувати. Ну, йдіть уже! — і генерал виштовхнув їх за двері.

Спершу друзі пішли на річку, Вони зайшли вгору по течії, подалі від людних берегів. Золотистокоричньові сосни збігали тут майже до самої води, розсипаючи на дрібніш пісок зелені і руді голки. Ще кроків за сто до річки Карпенко зняв черевики, і, тримаючи їх в руках, пішов босоніж по холодному піску.

Вони роздягнулися біля величезного плескатого каменя. З нього річка під час розливів стерла піском і галькою всі нерівності.

— Ну, от і стіл є,— вдарив Кость черевиком по каменю.

— А на стіл?

— Найдемо, дорогий, найдемо. Давай все ж намну тобі боки. — І він, підскочивши до Ігоря, схопив його за плечі.

Друзі стали боротися, Кость сопів і крякав, намагався підім'яти під себе крупне, м'язисте тіло Ігоря, Той мовчки вивертався, але відчував, що не витримає довго: що не говори, а все ж відчутна різниця у вазі на п'ятнадцять кілограмів!

— Здаюся, чуєш, здаюся! Руки зламаєш, ведмедю! — почав благати Карпенко.

— Тож-то! — послабив свої обійми Замбахідзе і тут же грьопнувся на спину, збитий підступним ударом ноги під коліно. Карпенко вже втікав до води. Кость догнав його посеред річки, і вони, борючись з пружною течією, попливли на протилежний берег.

Вискочивши на пісок, стрибали на одній нозі, витрушуючи з вух воду, потім присіли на сонячному п'ятачкові—єдиному місці, де сосни не затуляли небо. Друзям було про що розповісти один одному.

Випивши літрову пляшку сухого закарпатського вина і підживившись бутербродами, вони пішли на станцію: Костеві треба було терміново з'їздити у Вишгород.

В готелі на Карпенка чекала записка Лоська: «Я поїхав у Вишгород. Вранці знайди «діда». Він просив. Привіт». Ігор стояв біля вікна. Світити світло ще було рано. Сутінки починали заповзати в кути кімнати. Густі криваві промені вже невидимого сонця, пробиваючись крізь узорчатий заслон далекого гірського лісу, залили холодними барвами шибки і оцинкований дах сусіднього будинку. В кімнаті було душно, Карпенко вийшов. Кілька разів пройшовся довгою, що вела через все село, вулицею, постояв біля газетної вітрини, потім пішов у сквер до репродуктора — послухати останні новини.

Зігріте протягом дня повітря нерухомо висіло над сонними Стопачами, Потемніле небо наче прокололи сріблясті і жовті зірки. Тиша, Пахощі смоли й хвої, що доносилися з сусіднього бору, зараз були особливо густими; пил давно осів, зник запах бензину, бо машини давно стоять в гаражах або мчаться далекими дорогами. Тишу, сповнену спокоєм і умиротвореністю, обірвав лише стукіт дятла.

Ігор гостро відчув цю вечірню сільську благодать, в якій все було в напівтонах; і колір, і звук.

Він розстебнув всі ґудзики сорочки і провів холодною долонею по гарячих мускулистих грудях. Десь стали перегукуватись пташки. Ігор прислухався, наче намагався спіймати зміст їхньої розмови. Він міг впізнавати птахів по голосах, тому що часто слухав їх протягом місяців, коли перебував у лісових засідках. Але зараз цей перегук, що пролунав в синюватих сутінків бору, здивував Карпенка якимось своїм особливим змістом. Ігор відчував природу і на її мальовничість відгукувався гаряче, всією істотою. В хвилини, коли міг відчувати її подих, слухати її мову, в пам'яті завжди виринали картини осіннього лісу, непогожі дні, проведені в засідці посеред дерев, що скрипіли й розгойдувалися під вітром, і смерть друга Володі Любимова, Він умер від малярії, не дозволивши рятувати його, щоб не виявити перед ворогом засідки.

Карпенко, не поспішаючи, підходив до скверу, де хрипів невидимий серед дерев репродуктор.

Стояла легка тиша. Міська людина, Карпенко з трудом звикався з нею: часом вона здавалася йому тишею перед грозою. Можливо — тому, що на душі було неспокійно. Не хотілося навіть курити. Прослухавши останні вісті, він пригадав, що завтра в бабусі день народження, і пішов на пошту. Там також було тихо. Молодий телеграфіст читав книжку з зображенням людини, що стріляла, на обкладинці. Назви її Карпенко не встиг прочитати, але по формату і по оформленню побачив, що вона з серії «Бібліотеки воєнних пригод». Посміхнувся, «От читає хлопець