Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Максим Іванович Кідрук

— Que quiere, señor[83]? — офіціант був тут як тут.

— Такос, звичайно, що ж іще, — впевнено кажу до нього англійською, так, наче гризу той такос щоранку. — І… ем-м-м… одне пиво, «Negra modelo», por favor.

— Слухаюсь, пане. Зараз усе буде.

Тут слід сказати, що такос (або тако) — це не стільки якась специфічна страва, скільки питомо мексиканський спосіб споживання усілякої всячини. Коли ви замовляєте такос, вам зазвичай приносять пачку тонких пісних млинців, що звуться тортильями, таріль з їстівним начинням і різні підливки. Ви самі накидаєте начинку на тортилью, зрошуєте зверху підливкою, і закручуєте оте все ріжком або конвертиком. На тому й усе — такос готовий до споживання.

Хвилин за п’ять офіціант обставив стіл і приволік моє замовлення.

Я наклав на тортилью тушкованого м’яса, кілька шматочків гострої ковбаски чорісо, притрусив зверху цибульки і зеленого салату, навіть пару грудочок подрібненого кактуса поклав, а потім на хвильку завмер у сум’ятті. На столі переді мною красувалися три глиняні кандійки з різними підливами. У першій ринці бовтався криваво-порфіровий, полум’яний як Марс соус чилі, в другій кучугурилася м’ясиста гвакамоле — густа, але безневинна паста з м’якоті авокадо, а в останній відсвічувала зеленню невідома мені, абсолютно миролюбна й сумирна на вигляд підливка.

«Гвакамоле — це для дівах, — відразу розсудив я, оскільки знав, що пюре з авокадо зовсім не гостре. — Соус чилі навряд чи внесе щось нове у мої гастрономічні знання. Спробую, мабуть, отой зелененький, гляну, що воно таке на смак…»

Тож я бадьоро вхопився за черпачок і розмашисто накидав поверх м’яса та овочів зо три повних ложки ріденької зеленкуватої маси. Якби тоді я хоч на мить звів очі від тарілки, то нагледів би, що навіть кухарі повистромлювали свої довбешки з-над дверей кухні й очманіло витріщалися на мої рухи. Однак мій шлунок настирливо гарчав, а під язиком аж хлюпало від слини, через що всю мою увагу поглинула миска з такосом.

Покінчивши з тим невинним соусом, я акуратно згорнув тортилью трубочкою і запхав її у пащеку. Я був настільки голодним, що одним махом відкусив добру половину скрученого сандвіча, і тільки після того помітив, що офіціанти і бармен уп’ялися в мене ошалілими поглядами, наче я не обід справляв, а збирався робити собі харакірі.

«Тю, — жую і думаю. — Ви наче перший раз узріли як ґрінго трапезують». І усміхнувся до них набитим ковбаскою, м’ясцем та городиною ротом.

Я добре зафіксував у пам’яті цю мить, позаяк то була остання моя усмішка на найближчі чотири години.

Ще поки жував, було нічого. Та глитнувши, зрозумів усе. Я відразу докумекав, чому вони витріщалися на мене як на самогубця, добрав, що то значило «неадаптований такос», а ще я докумекав, що термоядерний процес, який оце допіру розпочався у моїй горлянці, вже ніяк не повернути назад. Нестерпний жар ширився моїми клітинами. Перші кілька хвилин я думав, що просто вріжу дуба: серце шалено токотало, все тіло обросло краплинами поту, з вух валив дим.

І тоді я сказав:

— У-у-у…

Я хотів ще щось проказати, та не подужав. Я не міг навіть дихати. Щойно норовився втягнути повітря ротом чи носом, піднебіння спалахувало, мовби политий керосином сухий хмиз, і гострі язики полум’я блискавками проймали аж до вух і потилиці. А потім палюче вогнисько полізло униз до шлунка. Таке враження, наче хтось увіпхав мені до стравоходу йоржик для унітазу і почав старанно вертіти ним туди-сюди. Потому почалась найгірша частина: потекли сльози. Я схлипував, скімлив, пхикав і ридав, але нічого не міг з собою вдіяти.

Крізь рясні патьоки сліз я угледів, як з протилежного кутка зали дріботить офіціант і несе на таці чималу миску зі сметаною.

— Це за кошт закладу, — тихо сказав він, ставлячи полумисок поряд мене і хватькома ретирувався.

Його колеги насилу стримувались, щоб не зайтися реготом. Вони вдавали, ніби не помічають, що я от-от займусь полум’ям, мов стіг сіна у бездощів’я, однак цікавість пересилювала норми пристойності, і вони раз-по-раз стріляли в мій бік глузливими позирками.

Але… тієї миті в мені знов прокинувся Овен, і я навіть не торкнувся до рятівної сметани. Більше того, як кажуть, на зло ворогам на радість мамі, я показав тим тюхтіям, що не ликом шитий, і запхав всю до останнього шматочка тортилью до рота, зачавши театрально розжовувати. Я, без сумніву, виглядав би вельми доблесно і героїчно, коли б не дрімучі рівчаки сліз: я їв і рюмсав, мов дитя. Уперше за п’ятнадцять чи двадцять років.

Нарешті я дожував і тихо-тихо пікнув:

— А…

Офіціант швидко усе розкумекав і мигцем приніс на таці рахунок. Ридаючи, я розрахувався за палений ленч і забрався геть.

Я йшов, не розбираючи дороги, кудись якнайдалі від Зокало. Я палав, наче ялиновий смолоскип, а сльози безупину дзюрили по щоках і скапували з підборіддя. Затуманеними очима я дивився на дітлашню, що бавилась на укритій зеленню та квітами площадці в центрі Зокало, і плакав. Я зиркав на банківського клерка, який знемагав від спеки під панцером свого жакета і поспішав на роботу після короткого обіду, і ридав як немовля під час закрепу. Я глипав на брудненькі таксі, аритмічну бруківку, розлогі дерева понад кам’янкою, і заливався сльозами, наче сентиментальна дівуля. Я літрами пив холодну воду, але нічого не помагало: у горлі пекло, а трикляті сльози нестримними фонтанами цвигали з очей.

Я дещо затямив того дня. Розкрив для себе нову вселенську істину, яка навічно вкарбувалась у моїх звивинах не згірше другого закону Ньютона, Шевченківського «Заповіту» чи першої строфи нетлінних «Каменярів». Я раджу й вам запам’ятати її і ніколи не забувати, якщо вам раптом випаде нагода помандрувати автентичною Мексикою.

Усе має смак. Усе, крім такоса. Такос має вогонь.

IX. Дім удалині від дому

Того ж вечора, трохи оклигавши після полум’янистого ленчу, я пошурував в Оахаку.

Оахака (або повністю Оахака-де-Хуарес) — це столиця і найбільше місто однойменного федерального штату. Цей штат, по суті, є найпівденнішою мексиканською губернією, лиш трішки поступаючись своєму східному сусідові Чіапасу, котрий випирає у Тихий океан на якихось кілька морських ліг далі за Оахаку. Оахака беззаперечно вважається істинно мексиканським штатом, як за стилем життя, так і зовнішнім виглядом. На сьогодні у цій провінції вціліло більше носіїв мов корінних народів, ніж у будь якому іншому штаті; саме тут розкидані по горах