Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
— Ваша проникливість вас не ошукала, бо направду так воно й діялось.
— Це було легко вгадати, — додав розвідник, зовсім не свідомий своєї надзвичайної проникливості. — То ж зовсім інша річ, аніж кінь з непрямою ходою. Отоді я й подумав, що мінги напевне подадуться до цього джерела, негідники-бо добре знають, яка тут чудова вода.
— То воно аж таке знамените? — спитався Гейворд, приглядаючись пильніше до безлюдного видолинку та дзюркітливого джерела, що било з темно-рудої землі.
— Мало хто з червоношкірих, що простують на південь або схід від великих озер, не чули про його цілющу воду. Може й ви покуштуєте?
Гейворд узяв кабаківку, але, сьорбнувши трохи води, бридливо відставив посудину. Розвідник засміявся, своїм звичаєм безгучно Й щиро, і похитав головою з великим задоволенням.
— Що, не той присмак, до якого звикли? Колись і мені він так само не подобався, але потому я розсмакував його й тепер залюбки йду до цього джерела, як олень до лизавки[20]. Найкращі ваші вина не тішаться більшою повагою серед білих, — як це джерело серед індіян, особливо коли хто недужий. Але Анкес розпалив уже вогонь, пора подумати й про їжу, бо перед нами ще довга дорога.
Так раптово перервавши розмову, розвідник хутко заходився смажити оленину. Печеню одразу ж і поїли. Соколине Око та могікани підживлювалися мовчки й ретельно, як люди, що мають набратися сил для важкої невідкладної праці.
Коли цей необхідний, але приємний обов'язок було здійснено, кожен лісовик нахилився й востаннє ковтнув із самітного й мовчазного джерела, що до нього, як і до його довкільних побратимів-джерел, протягом подальших п'ятдесяти років цілими юрбами стали збиратися з усього континенту ті, що мали багатство, красу й таланти, а пошукували собі здоров'я та насолод. По тому Соколине Око дав команду рушати. Сестри сіли на коней, Данкен і Девід, узявши рушниці, подалися слідом за ними; перед вів розвідник, а могікани йшли позаду. Подорожани хутко простували вузькою стежкою на північ. Цілющі води джерела й далі змішувалися з сусіднім ручаєм, а непоховані тіла забитих і далі лежали просто неба на вершині пагорба — було це занадто звичне явище для лісових вояків, щоб збуджувати в комусь жаль або які думки.
РОЗДІЛ XIII
Я пошукаю легшої дороги.
Т. Парнел, «Нічна картина смерті»
Дорога, що обрав Соколине Око, провадила через ту саму піскувату рівнину з видолинками та пагорбами, якою наші подорожани мандрували вранці того ж таки дня, маючи собі за провідника Магуа, що його підступним замірам не судилося здійснитись. Сонце схилилося нижче до відлеглих гір, а стежка йшла густим лісом, отже спека вже не дуже облягала. Мандрівці посувалися швидко і ще задовго до смерку подолали велику частину втомної дороги.
Розвідник, так само як і тубілець, що його місце він заступив, здавалося, інстинктивно вибирав шлях за ледь помітними ознаками, зрідка лиш притишуючи ходу й ні разу не зупиняючись подумати. Побіжно гляне на мох на стовбурах дерев, деколи кине погляд угору, в бік призахідного сонця, а то ще пильно, хоч і мимохідь, зважить оком напрямок одного з численних струмків, переходячи його вбрід, — і вже йому ясно, куди прямувати, ніяких сумнівів уже нема. Тим часом ліс почав змінювати свою барву — світла зелень, що прояснювала його листяне склепіння, бралася в темнуваті тони, звістуючи близький кінець дня.
Сестри то намагалися проглянути крізь дерева потік злотавого світла, що утворював сліпучий ореол навкруг сонця, декуди пере-мережаний рубіновими смужками, а то дивились на стовпище хмар, підбитих ясно-жовтою стягою, що нависали над горами в західній частині неба. Раптом Соколине Око повернувся і, показуючи на яскраво забарвлене небо, мовив:
— Оце знак, щоб людина шукала собі підсилку та природного спочину. Краще й мудріше було б нам розуміти ці прикмети й брати приклад із птахів у небі, а тварин на землі. Наша ніч, проте, буде недовга, — як тільки зійде місяць, ми вирушимо далі. Пам'ятаю, що тут колись мені довелося битись із макуасами в тій війні, коли я вперше пролив людську кров. Тоді ми спорудили з колод щось наче укріплення, аби оборонити свої скальпи від тих драпіжників. Якщо мої признаки не підводять мене, ми знайдемо те місце за кількадесят ярдів ліворуч від нас.
Не чекаючи на згоду чи бодай яку відповідь, розвідник без вагання заглибився в густі зарості молодих каштанів, розсовуючи буйне гілля, що слалося трохи не до самої землі. Ступав він сміливо, як людина, що на кожному кроці бачить речі, знайомі їй віддавна. І пам'ять не ошукала розвідника. Пройшовши кількасот ступнів крізь хащі, порослі каштанами й терням, він опинився на галявині, посеред якої на зеленому пагорку красувалося згадане вже укріплення. Ця, власне, абияк зліплена й занедбана хатина була одним з тих тимчасових фортів, що їх споруджувано при наглій потребі, а потім і полишувано, скоро минала небезпека, і так вони трухліють у лісовій глушині, майже забуті, як і обставини, що покликали їх до життя. Таких пам'яток походів і змагань чимало трапляється в широкій смузі незайманої землі, що розділяла колись ворожі провінції. Руїни ці нагадують про колоніальну історію і виглядом своїм добре вписуються в похмурість навколишньої місцевості.
Дах, покритий корою, давно завалився і стерся на порох, але грубі соснові колоди, наспіх зладжені докупи, ще трималися, хоч один кут халупи вже похилився під тиском, загрожуючи падінням усієї перестоялої споруди. Гейворд і його супутники не наважувалися близько підходити до цієї непевної халупчини, але Соколине Око та індіяни ступили досередини не тільки без остраху, а навіть і з видимим зацікавленням. Поки розвідник допитливо приглядався до руїн зокола та знутра, так наче все йому тут пробуджувало давні спогади, Чингачгук з гордовитістю звитяжця переказував рідною мовою синові про сутичку в цьому безлюдному місці, що в ній і він брав участь ще за молодих літ. Нотка смутку, однак, домішувалась до почуття тріумфу, і голос його бринів, як звичайно, лагідно й мелодійно.
Сестри тим часом радо зійшли з коней і лагодилися до приємного відпочинку у вечірньому холодку, певні, що їм не загрожує тут ніяка небезпека, хіба що лісовий звір. Данкен, проте, був обережніший.
— Чи не краще було б обрати для перепочинку якесь глухіше місце, достойний