Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар
— Вперед! — скомандував він.
Маленький експедиційний загін складався з сорок одного чоловіка.
Хлопчаки шалено скакали, щохвилини рискуючи скрутити собі в'язи серед скель і вибоїн, бо єдиними джерелами світла у цій кромішній темряві були зірки та спалахи гарматних пострілів.
Але в добрих бурських конячок була така впевненість і сила у ході, ними керував такий безпомилковий інстинкт, що жодна з них ні разу не тільки не впала, а навіть і не спіткнулась. За п'ятнадцять хвилин вони пробігли відстань у чотири кілометри.
І от Молокососи вже недалеко від залізниці. За п'ятсот-шістсот метрів виблискують води Моддеру. Обриси місцевості, яку вони як розвідники з'їздили вздовж і впоперек, такі знайомі їм, що, незважаючи на темряву, юнаки впізнають найменші її звивини. Спішилися, не прохопившись ні словом. Відчувалось, що англійці тут так і кишать.
Десять Молокососів лишилися охороняти коней. Решта, захопивши динамітні патрони, пішли за своїм командиром.
Вони пересувались, наче справжні індійці, додержуючи величезної обережності: повзли, зупинялись, ховалися то за скелею, то в чагарнику і знову йшли.
Бронепоїзд стояв всього за півтора кілометра від Молокососів. Гармати його гуркотіли, оглушаючи їх. По залізничній колії снували якісь тіні, вимальовувались силуети вартових, розставлених по двоє через півтораста-двісті метрів.
Відважні хлоп'ята з надзвичайною швидкістю і самовладанням просто голими руками взялися копати ямки під рейками. Зірвиголова насипав у патрони динаміт, вставляв у них шнури з ґнотами і разом з Фанфаном укладав їх в ямки, загортаючи зверху землею.
Необережний рух, найменший удар по стальних рейках — і все полетить в повітря. Від однієї думки про це людей не таких спокійних кинуло б у дрож.
До того ж їх щосекунди могли помітити вартові. Правда, Молокососи працювали лежачи, щільно притулившись до шпал, з якими вони зливалися.
Слава богу! Нарешті закладено всі патрони. Їх ціла сотня, кожен вагою в сто грамів.
Десять кілограмів динаміту! Так струсоне, що аж пекло засміється!
— Назад! — голосом тихим, мов подих, скомандував Зірвиголова.
Молокососи відступили кілька кроків і припали до землі.
— Ти, Фанфаи, залишишся тут, — сказав Зірвиголова, — а я побіжу на міст. Мені потрібно чверть години, щоб добратися туди і закласти там динаміт. Як почуєш вибух, підпалюй ґноти і тікай. Зрозумів?
— Авжеж, хазяїне.
— Якщо через чверть години вибуху не буде, значить мене вже нема в живих. Ти однаково підпалюй тоді… Скажеш Кроньє — я зробив усе, що міг.
— Єсть, хазяїне!.. Тільки от що я тобі скажу: висаджувати висаджуй, та не здумай сам засипатися. У мене серце з горя лусне.
— Мовчи і виконуй! Збір — після вибуху, біля стоянки коней.
Віддавши той же наказ іншим Молокососам, Зірвиголова почав укладати патрони в дві провіантські сумки, по п'ятдесят штук у кожну. Збоку могло здатися, що він має справу не з динамітом, а з дерев'яними цурпалками — так швидко і впевнено він ними орудував. Одну сумку через праве, другу — через ліве плече, у кожній по п'ять кілограмів динаміту і — в дорогу. Зробивши невеличкий крюк, Жан звернув прямо до мосту і хвилин через шість був уже на місці. Як і треба було чекати, міст охороняли вартові. Зірвиголова крадькома обійшов нашвидку споруджені англійцями захисні укріплення і добрався до обвалів, спричинених попереднім вибухом. Він був серед тих, хто тоді висаджував міст, і дуже добре запам'ятав обриси місцевості.
Як завжди, Жану неймовірно щастило: йому вдалося здертися по контрфорсу до настилу мосту. Міст був ґратчастий. Він складався з подовжніх брусів, впоперек яких були покладені шпали, а на шпалах укріплені рейки. Вздовж лівого його боку тяглася дощана доріжка для пішоходів, така вузька, що двоє, зустрівшись на ній, ледве розминуться.
А внизу річка. Вир!
Зірвиголова, поклавшись на свою щасливу зірку і винахідливість, сміливо ступив на доріжку і рушив до першого стояна мосту, збираючись висадити його в повітря.
Та не пройшов він і п'ятнадцяти кроків, як почувся різкий оклик:
— Хто йде?
Вловивши ірландський акцент в англійській мові вартового, Зірвиголова зважився на відчайдушний хід:
— Це ти, Педді? Без дурниць, друже! — з удаваним сміхом відповів він.
«Педді» — загальне прізвисько ірландців, як «Джон Буль» — прізвисько англійців, а «Джонатан» — прізвисько янкі.
— Томмі! Ти, чи хто? — з явною недовірою відгукнувся вартовий. — Підходь ближче… Руки вгору!
— Та не горлай! Дивись, що я потяг… У мене кишені напхані провізією і пляшками віскі… Ось на, покуштуй!
Треба сказати, що ірландці такі ж великі п'яниці, як і сміливці. Почувши слово «віскі», Педді опустив свій штик і, притуливши рушницю до. парапету, майже впритул підійшов до люб'язного мародера. Вони ледве розрізняли один одного в темряві. Але Зірвиголова уже встиг відкупорити свою флягу, і до ніздрів такого великого цінителя віскі, як Педді, донісся аромат «божественного» напою.
Фляга миттю перейшла з рук лже-Томмі у руки Педді, який жадібно припав до неї губами і, не переводячи подиху, вихиляв її вміст.
Поки вій зазнавав такої насолоди, Зірвиголова, протиснувшись між парапетом і ірландцем, дав йому підніжку і щосили штовхнув його в отвір між двома шпалами. Бідолашний хлопець не встиг навіть скрикнути і, як стояв з флягою біля рота, так і полетів. Почувся глухий звук удару по воді. Педді зник у хвилях.
«Сердега! — пожалів Зірвиголова. — Та зрештою від пірнання не завжди вмирають».
Але розмірковувати ніколи було. Хвилини бігли, а в його становищі кожна хвилина варта
