У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Може, до старої частини міста? Побачите королівський палац, оперу, палату зброї... А на додачу й сорока чотирьох королів Іспанії... Філіппа IV на коні... Туристи особливо ним захоплюються.
- Що ж, везіть мене на прийом до королів! Ми не порушимо правил етикету, якщо з'явимося так пізно? Який-небудь сеньйор Оліварес не зніме нам голови?
- Страшніші живі временщики, сеньйор!
- Влучно. З цього приводу запалимо по одній. Будь ласка! - Фред вийняв пачку сигарет і простягнув водієві.
- У вас же самого лише три...
- Я думаю, цьому лихові ми зарадимо. Добре, що звернули увагу, а то б на всю ніч лишився без курива. Сподіваюсь, по дорозі можна десь купити?
- Звичайно.
- Візьміть відразу дві пачки! Ага, і роздобудьте, будь ласка, конверт. Зовсім забув, що мені треба відправити термінового листа. Дома непокоїтимуться. Марок купіть кілька, як для іноземної кореспонденції.
- Тоді проїдемо трохи далі.
Метрів за двісті водій зупинив машину і вийшов.
- Постараюсь не затриматись, сеньйор. Сигарети купити такі ж?
- Якщо є. Коли не буде, візьміть сигари. Хотілося б покуштувати місцевих...
"А що, як він підійшов на вулиці Алькала не випадково? - запитав себе Фред, коли шофер відійшов.- Справляє він враження порядної людини, а проте... Дурниця, не може бути!.. Переглянь кожен крок після того, як ти вийшов з машини..."
Водій повернувся дуже скоро. На цей час Фред вже цілком заспокоївся.
- Спасибі за сигарети і особливо за конверт!-сказав він весело.- Зразу ж надпишу і вкину в поштову скриньку. Дружина в мене чудова жінка, але має одну ваду: ревнива. Варт мені забаритися з листом, і вона уявляє казна-що.
- Не ви один, сеньйор, від цього потерпаєте... Мені п'ятдесят, як бачите, на Аполлона не скидаюся, а моя Мануела...
Ніяково посміхнувшись, водій махнув рукою і знову взявся за кермо.
Лише вкинувши листа в найближчу поштову скриньку, Фред цілком заспокоївся і зміг віддатися думкам про розмову з Гаррі, що так його стривожила.
З якою метою Браун почав цю розмову? Провокація? Навряд. До такого примітиву ні Шлітсен, ні сам Гаррі не вдалися б. Перший надто досвідчений, другий - теж, мабуть, не ликом шитий. В Мадріді він почуває себе зовсім впевнено, отже, посилали його сюди не раз... В голосі Гаррі звучали нотки непідробної щирості - вухо досвідченого розвідника відразу може вловити найменшу фальш. Скидається на те, що несподівана відвертість Гаррі викликана якимсь пристрасним почуттям. Саме пристрасть і, може, легке сп'яніння примусили його забути про обережність. Тоді ж яка навала почуттів могла так оволодіти Гаррі, що він так відчайдушне пустився берега?
У пам'яті сплив табір військовополонених і пристрасті, що там буяли. Власне, не пристрасті, а єдина пристрасть, яка охопила всіх офіцерів: дістати грошей, за всяку ціну дістати грошей! Щоб мати змогу втекти, переховатись десь у безпечному місці і непоміченими прожити кілька гарячих післявоєнних років, подалі від тих місць, де кожен стовп, кожна гілка на дереві, кожен камінець нагадували про тисячі, мільйони закатованих, розстріляних, спалених безвинних людей. У лихоманці гонитви за грошима офіцери вдавалися до всіх засобів. Продати родинну реліквію, пронесену через усі роки війни, обіграти вчорашнього однополчанина в карти, укласти вигідне парі, позичити в якогось простачка, а потім не віддати боргу-годилося все, аби тільки давало прибуток... Саме це непереможне бажання забезпечити себе на майбутнє керувало, мабуть, і Гаррі Брауном. Нагода збагатитися за рахунок посилки з документами і цінностями позбавила його розуму, здорового глузду, примусила шукати собі спільника... Ясна річ, що без допомоги Фреда Гаррі нічого вдіяти не зможе... Якщо не наважиться взагалі усунути його з дороги...
- Он уже і королівський палац, - перервав роздуми Фреда водій.- Зупинити?
- На кілька хвилин. Мені хотілося б поглянути на пам'ятник Філіппу четвертому. Кажуть, він справляє приголомшливе враження.
- Туристам він до вподоби...
- Ну, а вам?
- Бачите, сеньйор, я на скульптурах розуміюсь погано. Може, він дійсно дуже гарний - не скажу, надто вже звикло до нього око. Але мене кожного разу вражає інше: руки людини, здатні це створити... Просто не ймеш віри, як він тримається, отой баский кінь, на якому сидить вершник. Самі зараз побачите.
У супроводі водія Фред підійшов до пам'ятника. Здиблений кінь справді спирався на п'єдестал лише самими задніми копитами. Здавалося, що все громаддя майже шестиметрової бронзової скульптури висить у повітрі.
Фред обійшов пам'ятник, роздивляючись його з різних ракурсів.
- Згоден з вами: неймовірно, як він тримається! І подумати тільки: такий величний пам'ятник поставлено одному з найнікчемніших королів, що призвів Іспанію до політичного і економічного занепаду!.. Я не ображаю ваших національних почуттів?
- Ви ж не сказали нічого лихого про іспанський народ, сподіваюсь, і не подумали... А королі?.. Якби на хвилину оживити кожну з цих скульптур і запитати, скільки вони разом з інквізицією замордували людей, звідки взялися їх розкішні палаци, неосяжні землеволодіння... Боюсь, сеньйор, склепіння неба розкололось би в ту мить, і земля розверзлась би під їхніми ногами! Коли я проїжджаю майданом, де відбувалися аутодафе, мені здається, що й досі кожен камінь там волає до неба...
- Дивно збігаються людські думки: я щойно теж подумав про інквізицію. До найменших подробиць пригадалася картина одного художника... Вічі, здається, яку наш викладач історії одного разу приніс на урок. На ній було зображено п'ятеро "єретиків", приречених інквізицією на спалення. Підніжжя стовпа, до якого прив'язали засуджених, вже лизали язики полум'я. В густому диму, що слався низом і поволі здіймався десь збоку, вже конали в корчах троє з приречених. Мов караючий меч, схилявся над ними оперезаний чорним перевеслом хрест... Та не ці страхітливі
