"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
— Що вирішили з краном?
— Щось там вирішив інженер-капітан Штуцер, — недбало відповів Шрагін.
На мить Бодеккер уповільнив ходу, в його очах майнуло невдоволення, але, на щастя, тільки на мить.
— Я йду, — сказав він, — на моє запитання відповісте завтра вранці. До побачення.
Шрагін потинявся трохи в дирекції і теж пішов. За ворітьми заводу його ждало інше, нелегальне життя…
Хоча Харченко і Федорчук казали Шрагіну, що Сергій Димко з Зіною живуть дружно, добре, він спочатку тривожився. Він пам’ятав Димка по першій розмові, пам’ятав його невпевненість в собі, його суто юнацьку поривчастість, що так прихилила його, і думав, що Сергій легко може потрапити під вплив дружини, і тоді все залежатиме від того, яка вона людина, ця Зіна. Але тривога Шрагіна виявилася марною. Зустрівшись з Сергієм, він з подивом відзначив, як змінився хлопець: став серйозніший, весь якось підтягнувся, навіть говорити почав інакше — скупо й точними словами. Шрагін поздоровив його з одруженням і побажав йому щастя. Димко навіть не усміхнувся, сказав тихо:
— Спасибі, Все тепер стало і складніше, і радісніше.
Шрагін зрозумів, про що він думає, але вирішив викликати його на детальнішу розмову — спитав:
— А чому складніше?
— Я тепер відповідаю і за себе й за неї. І вона — теж.
— А вона розуміє це?
Димко подивився прямо в очі Шрагіну.
— Не турбуйтеся, Ігоре Миколайовичу, прошу вас. Зіна — людина надійна.
— Вона знає про вас усе?
— Так, — твердо відповів Димко і спитав: — А як же їй не знати, коли вона для всіх нас довідки на своїй біржі дістає?.. Рискуючи життям, між іншим…
Справді, Зіна якось одразу ввійшла в справи групи. Вона виявилась дійсно безжурною дівчиною. Але зовсім не легковажною. У неї з’явились сенс і мета життя, і їй не треба було пояснювати, що вона дістала неспокійне щастя. Вона сама сказала Димку: «Ти мене не оберігай, квіточки я розводитиму потім…»
Незабаром Зіна принесла з біржі паку чистих бланків для довідок, відтиск печатки і зразок підпису Лягавого й німецького директора біржі. Підпільники виготовили з куска гуми печатку і так навчилися підробляти підписи біржевого начальства, що воно й само не помітило б підробки.
Всі учасники групи одержали, нарешті, досить надійні документи. Димко і Харченко, скоряючись довідці, яку вони самі виготовили, пішли працювати на відкриту німцями макаронну фабрику, що постачала армію…
Так несподівано розв’язалось дуже важке завдання, і Шрагін з вдячністю думав про Зіну.
А от у Федорчука з його Юлею виник такий небезпечний конфлікт, що Шрагін вирішив втрутитись. Енергійна, смілива, з вольовим характером, Юля рвалася в бій з фашистами і звинувачувала Федорчука в бездіяльності й боягузтві, а той поки що не мав дозволу сказати їй, хто він. Спочатку Шрагін не надавав значення цій історії і не поспішав з дозволом Федорчуку відкритись перед Юлею. Тоді Юля стала діяти сама. Чудово розмовляючи по-німецькому, вона почала одчайдушно знайомитися з німцями, ходила з ними в кіно, на вечірки і днями сказала Федорчуку, що невдовзі за допомогою якоїсь своєї знайомої, що працювала в аптеці, дістане ціанистий калій. «Труїтиму фашистів, як пацюків», — заявила вона. А коли Федорчук назвав це безглуздою витівкою, дівчина мало не вигнала його з дому і обізвала дезертиром.
Шрагін ішов до Федорчука…
Григоренко вже стояв на умовленому місці. Шрагін повільно пройшов повз нього, та незабаром зв’язківець обігнав його і пішов кроків на п’ятдесят попереду. Він мав підвести його до хати Федорчука, а потім чергувати на вулиці.
Федорчук зустрів Шрагіна у дворі свого будинку. Вони пройшли в глибину двора й сіли на лавку.
— Дурне становище створилось, Ігоре Миколайовичу, — тихо мовив Федорчук, проорюючи п’ятірнею густий русявий чуб.
— Що ви сказали їй про мене?
— Один мій давній і хороший знайомий, тямущий, мовляв, чоловік і таке інше.
— Ви за неї ручитеся? — суворо спитав Шрагін.
— Як за себе. Вона ж від ненависті до німців просто худне на очах.
— Покличте її.
Юля вийшла з хати і твердою чоловічою ходою наближалась до Шрагіна, трохи звузивши спрямовані на нього очі. Невисока на зріст, але широка в плечах, чорне пушисте волосся спадало на плечі. Великі і теж чорні очі дивилися сміливо з-під прямих, мов стріли, брів.
— Здрастуйте, не знаю, як вас звати-величати, — сказала вона низьким, грудним голосом і сіла на краєчок лавки.
— Ігор Миколайович, — відповів Шрагін, розглядаючи її далі.
— Ви що, свататись прийшли? — усміхнулась Юля. — Сашко казав, що ви хочете поговорити про якусь справу.
— У нас у всіх одна справа, — сухо сказав Шрагін. — А якщо вже зайшла мова про Федорчука, то мушу зразу попередити: він відповідає переді мною за кожний свій крок і без мого дозволу нічого робити не має права.
Юля подивилася на нього здивовано:
— Але ж мене ваша влада не стосується. Та й хто вам дав владу над Сашком?
— А це вже не ваше діло, — навмисно різко відповів Шрагін.
Вони помовчали.
— Я чув, ви хочете труїти гітлерівців?
— Для початку хоч це.
— А продовження може й не бути. Вони спіймають вас на першому, в кращому разі — на другому. Не так-то вже й важко їм буде встановити отруювача. Ви вже дістали отруту?
— Обіцяли принести завтра.
— Хто?
— Одна жінка, я її ще до війни знала. В аптеці працює.
— Ви її добре знаєте?
