Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев

Двері зачинилися.

— Ну й здоровий же ти, Генріх! — захоплено сказав конвоїр. — Силонька!..

Крива посмішка невиразно ковзнула по обличчю вартового. Він уважно подивився на розчепірені пальці своєї правої руки і спокійно взявся начіплювати замок.

… Туманова ледве підвелася. Відчай і безсилля давили її: ніколи і ніхто не піднімав на неї руки. Готова до всього з тієї хвилини, як на неї в лісі наділи наручники, вона тільки зараз по-справжньому зрозуміла, що це означає. Їй здалося, що вона впала на дно глухої печери. Над її головою, так низько, що вона легко могла торкнутися рукою, ледве жевріла мутна електролампочка. Камера завширшки не більше двох метрів була схожа на кам'яну труну. Сирі стіни і стелю покривав слиз зеленастого кольору. Було по-могильному вогко й тихо.

Отже, всьому кінець! Світ лишився там, за глухими, непроникними стінами. Величезний радісний світ, у якому жили Андрій, полковник Бакланов, брат Леонід, старенька мати, вірні фронтові друзі.

Так, це кінець. І ніхто нічого не знатиме про її долю! Тут, у цій кам'яній труні, їй судилося зустріти смерть.

Туманова подивилась на руку, стиснуту в кулак, і згадала про клаптик паперу. Вона пам'ятала про нього, коли її виводили з гестапо, везли в машині, вводили в тюрму, і забула на коротку мить, коли впхнули в камеру.

Вона розігнула пальці і побачила на долоні зіжмаканий папірець. Обережно розправивши, вона піднесла його ближче до світла і прочитала:

«Я ваш друг. Я пишаюся вашою витримкою. Кріпіться, не падайте духом. Можете розраховувати на всі мої сили».

Не вірячи власним очам, розвідниця перечитала записку декілька разів. Як це все зрозуміти? Хто він, цей дивний чоловік? Перед нею відразу виник образ гестапівця в цивільному: пишне волосся з золотим відблиском, зосереджений погляд замкнутого обличчя, тверді губи. Він не поставив їй жодного запитання, весь час щось записував, схилившись над столом.

Людина навіть в останній момент свого життя не перестає на щось сподіватися. Так трапилося і з Юлею. Ці чотири фрази, написані рукою гестапівця, викликали десь у глибині свідомості іскру надії.

Але голос розуму перестерігав: провокація! Добре продумана і суворо розрахована провокація! Гестапівцям не вигідна твоя смерть. Вони повинні знати, хто ти, ким послана, з яким завданням сюди прибула. Готовцев тебе зрадив, але він нічого не знає про тебе. І тепер гестапівці підуть на все, щоб досягти мсти. А ця крихітна записка — провокація. І тобі зараз, як ніколи в житті, потрібна фізична і душевна сила.

А може?! Що як цей гестапівець саме та віддана людина, про яку між іншим згадав перед її відльотом полковник Бакланов? Що тоді? Можливо, досить йому сказати одне слово — і все стане ясно? Адже той німець особисто зв'язаний з Чорноп'ятовим.

Від цієї думки Тумановій стало гаряче. Невже можливий такий збіг? Ні!.. Не може цього бути! Обережність! Ще раз обережність!

Юля глибоко зітхнула й сіла на залізну койку, покриту тертою соломою. Вона підігнула ноги, обхопила руками коліна і вткнулась у них підборіддям.

Тривожні думки юрмилися в голові.

Скільки разів за війну їй вдавалося уникнути лап ворога, а ось тепер… І безглуздо в її становищі на щось сподіватися, чогось ждати. Тепер зосталися муки, потім смерть…

Мерехтливою низкою промайнули перед нею в думці рідний дім, батько, мати, брат, шкільні друзі. Здається, зовсім недавно вона була піонерною. Потім комсомол. Піонервожата. Інститут. Фронт. Андрій… Це прийшло кохання! Ну, звичайно, Андрій!..

Згадки, сповнені особливого, хвилюючого змісту, на мить зігріли її й відлетіли. Юля сиділа у тій самій позі, і тихі сльози збігали по її щоках.

Несподівано загримів засув. Клацнув ключ, двері відчинилися, і на порозі показався вартовий. Він пропустив у камеру роздавача їжі. Той тихо поставив на койку залізний казанок і, відійшовши до дверей, промовив:

— Їжте при мені!

Юля глянула на казанок. Там була якась сірувата рідина, на поверхні якої при тьмяному світлі лампи виблискувало кілька краплин мінерального масла.

34

Чорноп'ятов стояв біля верстака, обпираючись об його край своїми сильними руками, і уважно дивився, як горить примус, з шипінням викидаючи яскраво-фіолетове полум'я. Коли полум'я спалахнуло і перекинулося на один бік, він узяв голку і старанно прочистив пальник. Полум'я вирівнялось, утворивши вогняний широкий віночок.

Біля верстака на порожньому ящику сиділа бабуся — хазяйка примуса — і не зводила з вогню своїх каламутних, слізливих очей. На колінах у неї стояв великий плетений кошик.

— Ну як, мамашо? — запитав Чорноп'ятов, підкачуючи примус.

— Добре! Як новий!

— А ви казали, не горітиме. Ач як шипить, наче паровоз!

— І правда, — згодилася бабуся, — а я вже й не надіялася… Бо примус старенький, чого доброго, одноліток мій…

— Ще послужить! — посміхнувся Чорноп'ятов.

Він погасив примус, старанно обтер його ганчіркою і власноручно вклав у кошик.

— Якщо буде капризувати, приносьте.

Бабуся зубами розв'язала вузлик на хустині з голови, витягла з неї кілька зім'ятих німецьких марок і мовчки поклала на верстак:

Дай бог тобі здоров'я!.. Прощавай!

Щасливо, мамашо!

Крекчучи й зітхаючи, бабуся стала вибиратися надвір крутими східцями.

Косі промені вечірнього сонця заглядали в майстерню, але майже не освітлювали її. Лише на ріжок верстака падав жовтий блік.

Чорноп'ятов задумався, потім зітхнув, спересердя відкинув у куток якусь каструлю і, обернувшись, помітив чиїсь ноги в щілині дверей. Він нагнувся і побачив Заболотного. В руках у того був старий залізний таз.

Заболотний швиденько скотився вниз по східцях і, підбігши близенько до Чорноп'ятова, випалив уривчастим шепотом:

— Готовцев — зрадник!..

Чорноп'ятов похитнувся:

— Ти… з глузду з'їхав?

Очі Заболотного поблискували. Він витер рукавом росинки поту, що виступили на лобі.

— Зрадник, кажу!.. Я брив Скитальця, бачив Дем'яновича. Вони все розказали… В тюрмі сидить Валентина Готовцева, яку ми чекали! Її арештували сьогодні вранці.

Чорноп'ятов важко сів на ящик. Обличчя його покрилося мертвенною блідістю.

— Григорію Панасовичу, що з вами? — перелякано запитав Заболотний.

— Нічого… зараз пройде, — відповів той рівним, тихим голосом і обережно зітхнув. — Не зважай…

Нічого подібного досі не траплялося з Чорноп'ятовим, хоча підпілля іноді й зазнавало тяжких ударів. Хто-хто, а вже Заболотний добре знав, що серце Григорія Панасовича ніколи не підводило. Але, видно, всьому є міра.

Чорноп'ятов сидів прямо, мовчки, не відриваючи руки від грудей, намагаючись дихати рівно, без напруження.

— Відпустило, — тихо проказав він. — І скажи ти… Треба ж приключитися такому лиху… Розповідай, Стьопо, я слухаю тебе…

Заболотний розповів про те,