І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Буде зроблено, гер гауптман! — промовив Генріх, розписуючись у книзі.

Лютц, як здалося Генріху, якось сумовито глянув на нього.

— Ви сьогодні в поганому настрої, Лютц? — по-дружньому запитав його Генріх.

Бридливо скривившись, гауптман махнув рукою і пройшовся по кабінету.

— От що, Гольдрінг, — сказав він раптом, спинившись навпроти Генріха і дивлячись йому в очі, — ви їдете один, без охорони. Стережіться і будьте в дорозі уважним і обережним. Не забувайте, що пакет важливий і його треба берегти, як зіницю ока. Вручіть його або начальникові штабу, або його ад'ютантові. Але обов'язково під розписку.

— Ви так виряджаєте мене, ніби це не звичайна поїздка, а важлива фронтова розвідка, — пожартував Генріх.

— Скоро, мабуть, важко буде сказати, де гірше — працювати в тилу, чи… воювати на фронті! Тому ще раз попереджаю: обережність і ще раз обережність!

— Пам'ятатиму ваші поради, Лютц. До побачення!

Офіцери міцно потиснули один одному руки. Готуючись до від'їзду, Генріх увесь час думав про якусь дивну поведінку людей сьогодні. Спочатку ота селянка, потім мадам Тарваль з її загадковими натяками, тепер оцей похмурий настрій Лютца і його підкреслені нагадування про обережність… Якийсь дивний гауптман сьогодні… А справді! Чому це посилають з пакетом його, офіцера для особливих доручень, а не офіцера-кур'єра, який є при штабі? Адже він у місті, сьогодні за обідом Генріх його бачив у казино… І, якщо пакет такий важливий, то чому посилають його самого, а не дають охорони, як це належить за статутом? Ні, щось тут не так! Лютц, очевидно, знає, але не наважується сказати. І це симптоматично. Адже між ними встановилися досить близькі, справді товариські взаємини, і коли гауптман мовчить, значить, йому наказано мовчати… Що ж, треба про всяк випадок приготуватися до найгіршого.

Генріх ще раз пильно оглянув пакет, обережно всунув його в целулоїдний футляр і поклав до внутрішньої кишені, старанно її застебнувши. Потім узяв маузер і разом з запальничкою поклав його в праву кишеню брюк. Тепер тільки почепити на ремінь автоматичний пістолет, і можна буде рушити назустріч усяким несподіванкам!

Генріх уже хотів виходити, коли в двері постукала Моніка.

— А наш урок? — здивувалася вона, побачивши Генріха, прибраного у дорогу.

— На жаль, мадемуазель, його доведеться відкласти до мого повернення з Ліона.

— Ви виїжджаєте? І так раптово! Певно, якась дуже термінова справа?

— Просто взяв на два дні відпустку, хочу побачитись з товаришем. Що вам привезти з Ліона, мадемуазель? Може, дасте мені якесь доручення?

— Ні, за люб'язну пропозицію дуже вдячна, але мені нічого не треба. Бажаю щасливої дороги, швидше повертайтесь!

— Це щире побажання чи звичайна данина ввічливості?

— Цілком щире, — не вагаючись, відповіла Моніка. Щоки її трохи порожевіли від думки, що вона справді бажає щасливого повернення цьому офіцерові ворожої армії, і, немов виправдуючись чи то перед Генріхом, чи то перед самою собою, дівчина поспішно додала: — Адже ви не зробили мені нічого поганого!

— Але ж і нічого хорошого!

— Ви ставитесь до нас, французів, доброзичливо. А це уже багато! Мені чомусь здається, що ви не такий, як інші..

— Ви чудесна дівчина, Моніка, і я від усієї душі бажаю, щоб ваше життя було таким же красивим, як ви самі. Але не будьте надто довірливою, особливо до людей доброзичливих

Довірливих часто ошукують. І самої доброзичливості замало, щоб довести своє дружнє ставлення. Потрібні діла. Ви зі мною згодні?

— Людина, якщо вона хоче довести свою дружбу, завжди може перейти від слів до діла, — тихо сказала Моніка.

В очах дівчини, звернутих до Генріха, було чекання й запитання. І трошки страху. Що, коли вона помиляється і перед нею зовсім не друг, а ворог? І як їй, зовсім недосвідченій у житті, це розгадати?

Генріх удав, що не побачив і не зрозумів цього погляду. Адже він теж не знав, хто перед ним: красива дівчина, дочка господині готелю чи, може?..

— Під час нашого наступного уроку ми поговоримо про це, Моніко. А зараз я маю поспішати на поїзд.

Міцно потиснувши руку дівчини, Генріх вийшов.

О дев'ятнадцятій годині двадцять хвилин Генріх зійшов на станції Шамбері. Тут він мав пересісти у поїзд, що їхав на Ліон, але в комендатурі дізнався, що ліонський поїзд відійшов хвилин десять тому, а наступний відійде лише завтра о восьмій годині ранку. Отже, цілу ніч треба було чекати. Комендант порадив Генріху зупинитися в готелі, розташованому навпроти вокзалу.

Одержавши ключ від кімнати номер 14, Генріх широкими сходами піднявся на другий поверх. Кімната його була недалеко від сходів, і він швидко її відшукав.

Стомлений поїздкою на плато, а потім подорожжю в залізничному вагоні, Генріх вирішив нікуди не ходити. Залишивши в номері плащ, він спустився в ресторан при готелі, повечеряв і знову повернувся в свою кімнату. Тепер можна було роздягтися, помитися і, лежачи в ліжку, проглянути перед сном куплену на станції газету.

Генріх вже скинув мундир, коли в двері хтось постукав. Номерантка? Але дивно, що вона, не чекаючи на дозвіл ввійти, відхиляє половинку дверей. Блискавичним рухом Генріх засунув руки в кишені брюк і, стоячи посеред номера, чекав. На порозі з'явився високий чоловік років тридцяти, в сірому цивільному пальто і такого ж кольору велюровому капелюсі.

Незнайомець швидким поглядом окинув кімнату, якусь мить затримав його на ремені з кобурою пістолета, що висів на бильці ліжка, потім з голови до ніг оглянув постать Гольдрінга.

«Хто він?» — промайнуло в голові у Генріха, і він стиснув у