Аферистка - Любов Борисівна Овсяннікова

— Я цю ніч чергую, — відповіла Лідія, важко присідаючи на край ліжка. — Стомилася за цілий день. Ну, що в тебе? Вже ознайомилася зі своїми речами, обнюхалася? Розкажи, а я біля тебе трохи відпочину, а потім піду уколи на ніч ставити.

— Я дещо згадала, — сказала хвора. — Скажи, де зараз та дівчина, що втрапила зі мною в аварію?

— Хтозна, гадаю, в землі. А якщо її ще не забрали родичі, то в нашому морзі, адже він обслуговує весь район. Ти що, хочеш її побачити? Краще не треба, тобі те некорисно — кажуть, к неї все обличчя знесене й утоплене в потилицю. Впізнати не можна. Жах!

— Ні, я не прагну спостерігати жахи. Для чого? — дівчина відвела очі вбік, зважуючи, чи говорити далі й чи зрозуміють її. — І довго вона там залишатиметься?

— Та звідки ж я знаю! Зазвичай більше тижня не тримають. Ти згадала її ім’я?

— А потім? — пропускаючи повз вуха останнє запитання, поцікавилася хвора. — Хоронять?

— Ну, якщо родичів немає й ім’я не встановлено, то так, хоронять в безіменній могилі. Але ж я сказала «зазвичай», тобто, коли це труп людини, вмерлої через вияснені причини. А у цьому конкретно випадку йде слідство, то, напевне, поки воно не закінчиться, її триматимуть в холодильнику, на всяк випадок.

Хвора ненадовго задивилася на стелю. Тьмяне світло палати не дозволяло бачити досить добре, щоб помітити тонкі зміни у виразі її обличчя. Тому запрошена до хворої медсестра, більше заклопотана собою, продовжувала безтурботно потирати руки і погойдувати однією ногою, відпочиваючи від цілоденної біганини й суєти, і не завважувала розкаламутнених настроїв пацієнтки. Їй було невтямки, що ту може непокоїти, окрім власного здоров’я, яке, ось здається, й зовсім пішло на краще. Ліда смачно позіхнула, до клацання щелеп, затим струснула головою, відганяючи сонливість.

— Ще щось? — запитала, спасибі їй, послужливо: — Бо йтиму далі.

— Ти дуже уважна, — по миті зрекла хвора. — У тебе є під рукою телефонний довідник?

— Знайдемо.

— То, будь ласка, потелефонуй завтра в школу, попроси, нехай до мене якнайскоріше приїде Тамара Трубич. Зможеш?

— А то ні! Та я прямо зараз їй і подзвоню, додому.

— Ти її знаєш? — здивовано округлила очі хвора. — Звідки?

— А я колись працювала в пологовому будинку, якраз як вона свою молодшу народжувала. Тепер завше пригадую, бачачи її прізвище під віршами в районній газеті. Поетка! Це твоя подруга?

— Колега по роботі, — стримано уточнила хвора, вчувши в слові «поетка» двоїстий смисл. — Але я ніяк не згадаю як її по батькові, — похмуро зізналася вона.

— Михайлівна, — Лідія Антонівна заспокійливо похлопала хвору по руці, що лежала поверх ковдри, і побігла у своїх справах.

Вранці у відділенні спостерігалася метушня й різна шамотнява, бо це був виписний день. Обхід почався одразу після короткої п’ятихвилинки й продовжувався довше ніж зазвичай. Хворі, які виписувалися додому, з’ясовували стосунки з кастеляншею і з старшою медсестрою, чекали, коли їм приготують документи для подальшого амбулаторного лікування. А ті, що поступали сюди, так само полохливо влаштовувалися на виділених їм місцях, гніздилися в ліжках і так жадібно чекали ведучого лікаря, що те нетерпіння зависало над іншими й давило, як похмура погода. Травмовану в аварії дівчину за рішенням консиліуму з ведучого хірурга, завідувача відділенням і чергової медсестри виписали з реанімаційної палати і перевели в іншу, загальну, або, як почали називати ці палати останнім часом, в реабілітаційну, хоч до справжньої реабілітації хворим, котрі тут довершували лікування, було далеко.

Їй поталанило — в палаті вона потрапила до жінок хоч і літніх, але які знаходилися в порівняно легкому стані. Їх тут було троє, а вона, новоприбула, стала четвертою. Одна з жінок перенесла трепанацію черепа з приводу запалення середнього вуха. Другій видалили зуб мудрості, який ріс під яснами у поперечному напрямку й ніяк не виявлявся ззовні, тільки заклинив щелепи й заважав не тільки їсти, але й говорити. А третя мала незначну побутову травму черепа у надскроневій області. Усі вони успішно видужували, тому в палаті переважав гарний настрій, чулися жарти й безперестанку хтось з хворих звучним шепотом сповідувалася іншим про себе, починаючи з перебування в утробному водоймищі, серед затишної темряви.

— Дуже приємно, — хором відповіли вони, коли новенька дівчина назвала своє ім’я, і завзялися її обстежувати прилипливими поглядами.

А хвилин за десять до неї впустили Тамару Михайлівну, яка невідкладно приїхала після уроків.

— Тетяночко! — Тамара Михайлівна переступила поріг палати й рішуче рушила саме в бік Тетяни, подивувавши її спочатку. Але потім хвора зрозуміла, що вона тут найбільше підходила за віком до тієї Тетяни, яку колеги знали до пластичної операції й майже впритул посланої на неї аварії. Отож, вчителька могла проявити елементарну ввічливість. — Як ти почуваєшся?

— Впізнала? — несміливо пролепетала та. — Зізнайся щиро.

— Змінилася, — Тамара Михайлівна діловито взяла вільний стілець, підсунула до ліжка своєї знайомої й сіла. — Схудла, здається, зменшилася ростом. Чесно, в тлумі поминула б. І голос трохи змінився, але загалом, як придивитися, то це ти, я таки бачу. А ти мене впізнала? Бо кажуть, що ти…

Тетяна сором’язливо посміхнулася, непевно махнула рукою, мовляв, трапляється.

— Що тут дивного, звичайно, я трохи змінилося, бо в таку колотнечу потрапила, не приведи Господи. Колись розповім докладніше, не зараз. Якщо не критися, то страшилася зустрічатися. Забула більше, ніж пам’ятаю.

— Все відновиться…

— Сподіваюсь. Мене не це непокоїть, Тамаро. Допоможи в одній справі, — дівчина завагалася, раптом їй здалося, що не до тої людини вона звернулася. Та ось сумнів відступив і вона зважилася продовжувати: — Ти знаєш, що зі мною загинула невідома дівчина?

— Чула.

— З нашого короткого знайомства я дізналася, що вона, як і я, — сирота. Отож її нікому поховати. Не можу я допустити, щоб її віддали землі без батюшки, без хреста, не відспівали душу. Розумієш?

— А хто вона?

— Нічого іншого