Смок і Малий - Джек Лондон
Смок пояснив, як він потрапив до цієї країни, але саме тоді, коли він почав розповідати про те, як у нього хтось вистрілив із засідки і як він тікав до берега, його обурено урвав Шенк Вільсон:
— Навіщо ці теревені? Ти тільки марнуєш час. Звичайно, ти маєш право брехати, щоб урятувати свою шию від зашморгу, але нам ніколи слухати дурниці. Рушниця, куля, що вбила Джо Кайнеда, — все свідчить проти тебе… Що там таке? Відчиніть двері!
Морозне повітря вкотилося в теплу кімнату і враз узялося парою; крізь прочинені двері чулося собаче скавчання, що вже затихало в далині.
— Це Соренсен і Пібоді, — гукнув хтось. — Вони женуть собак вниз по річці!
— Якого дідька… — почав було Шенк Вільсон, але глянув на Люсі і остовпів. — Може, ви, місіс Пібоді, з'ясуєте все це!
Вона, захитавши головою, стулила вуста; сердитий і підозрілий погляд Шенка Вільсона спинився на Брекові.
— Може, ви скажете, в чім річ?
Брек почував себе ніяково, бо всі дивилися на нього.
— Він довго шептався ще й з Семом, — ввернув хтось.
— Слухайте, містере Брек, — пропалив Шенк Вільсон. — Ви перебили засідання і повинні пояснити, що це все значить. Про що ви там шепталися?
Брек несміливо відповів:
— Я хотів виміняти трохи харчів.
— На що?
— Звичайно, на пісок.
— Де ви дістали його?
Брек мовчав.
— Він вештався в верхів'ї річки Стюарт, — сказав хтось. — Тиждень тому я полював біля його табору. Він поводився таємниче.
— Пісок не звідти, — сказав Брек. — Там тільки моє гідравлічне пристосування.
— Ану, вивертайте кишені та показуйте свій пісок, — наказав Вільсон.
— Кажу ж вам, що це не звідти.
— Нічого. Ми хочемо подивитися.
Брек удав, що не хоче показувати золото, але всі дивилися на нього погрозливо. Тоді він поліз у кишеню, витяг бляшанку і стукнув нею об щось тверде.
— Витягайте все! — гукнув Шенк Вільсон.
І Брек витяг самородка, такого величезного та жовтого, якого ніхто з присутніх ніколи не бачив. Шенк Вільсон роззявив рота. Шестеро людей, тільки оком кинувши, метнулися до дверей. Вони збилися в дверях і з лайкою та вереском почали штовхатись. Суддя висипав золото на стіл. Побачивши великі самородки, ще чоловік шестеро метнулися до дверей.
— Куди ви? — гукнув Елі Гардінг, коли Шенк кинувся й собі.
— Та за собаками, звичайно.
— Хіба ви не хочете повісити його?
— Устигнемо! Хай посидить, поки ми повернемось, а зараз треба відкласти засідання. Не можна баритися в таку мить!
Гардінг завагався. Він люто глянув на Смока, на П'єра, який з порога давав знак Луї, потім на грудку золота, що лежала на столі, і, нарешті, теж зважився.
— Не раджу тобі тікати, — кинув він через плече. — До того ж, я позичаю твоїх собак.
— Що це? Знову гони?!.. — вигукнув сліпий мисливець, коли крики людей та рип санок сполошили тишу.
— Звичайно, — відповіла Люсі. — Я ніколи не бачила такого золота. Ось помацайте, дідусю.
Вона поклала великий самородок йому на руку. Але дід не виявив інтересу.
— Це була чудесна країна для полювання, поки ці кляті шукачі не розполохали дичини.
Двері відчинилися, і зайшов Брек.
— Ну, — сказав він, — всього четверо нас лишилося в таборі. До річки Стюарт, де я отаборився, добрих сорок миль, і найпрудкіший з шукачів може вернутися назад лише за п’ять-шість день. Вам неодмінно треба тікати, Смоку.
Брек дістав свого мисливського ножа, перерізав вірьовки Смока і глянув на жінку.
— Сподіваюсь, ви не заперечуєте? — сказав він з підкресленою ввічливістю.
— Якщо має бути стрілянина, — устряв сліпий, — то я просив би одвести мене до іншої хижі.
— А ви не зважайте на мене, — відповіла Люсі. — Якщо я не здатна повісити людину, то, мабуть, неспроможна й стерегти її.
Смок підвівся, розтираючи затерплі руки.
— Я усе приготував для вас, — сказав Брек. — На десять день харчів, ковдри, сірники, тютюн, сокиру й рушницю.
— Ідіть, — підбадьорила Люсі. — Тримайтесь пагорбів, чужинцю. Та дай вам боже перейти їх якнайхутчіш.
— Я хочу трохи попоїсти, перш ніж вирушити, — сказав Смок. — А коли поїду, то до верхів'я Мак-Квещен, а не вниз. Я хотів би, щоб і ви поїхали зі мною, Бреку. Ми розшукали б справжнього злочинця.
— Раджу вам їхати вниз Стюартовою річкою і Юконом, — зауважив Брек. — Коли ці хлопці повернуться, оглянувши моє гідравлічне пристосування, то будуть люті, як голодні вовки.
Смок засміявся і похитав головою.
— Бреку, я не можу залишити цієї країни. Багато-що мене ріднить з нею. Я мушу лишитись і робити своє діло. Мені однаково, чи повірите ви мені, чи ні, але я знайшов озеро Несподіванок. Це золото якраз звідти Крім того, хочу, щоб мені повернули моїх собак. Я знаю, що кажу: на тому березі сховався злочинець. Він вистріляв у мене майже всі свої набої.
Минуло півгодини. Смок сидів, уминаючи смажену оленину та запиваючи її кавою. Раптом він зірвався з місця, бо почув гомін. Люсі відчинила двері.
— Хелло, Спайку! Хелло, Методі! — привітала вона двох вкритих памороззю людей, що нахилилися над своїми
