Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

Не зовсім до гирла. Біля гирла Либеді перейти через пагорби і якраз біля липового гаю стати, щоб побачити згори садибу Білого Лицаря.

Він дрімав, підпилий. А коли прокинувся, вже вони пропливли те місце, від якого найзручніше йти до хутора. Але боярин Сергій, підвівшись, ще з хмільною головою, виду не подав, а сказав:

— Слухай, Вараво! Може, тут спробуємо?

— Господине мій ласкавий! Тут ніякої риби не буде. Тут дідька лисого вловимо.

Боярин Сергій непомітно сплюнув через плече при згадці про чорта:

— На риболовлі негоже нечисту силу згадувати! Піджени човна он до тих кущів — я піду трохи ноги розімну. Ти став снасть, мене не чекай. Я погуляю, бо щось голова від хмелю гуде… Треба освіжитись.

— Господине мій щедрий, ти далеко не заходь…

— Не турбуйся — при зброї.

Він відхилив полу довгої киреї, і Варава уздрів, що в боярина з-за халяви дорогого сап’янового чобота стирчить кістяна колодка ножа. І ще він відхилив полу на грудях, і Варава побачив, що в нього за поясом стирчить різьблена рукоять обушка.

— О господине мій, ти при запасі… Але все ж — куди ти, господине?

— Ти найнявся служити чи ставити запитання своєму господину? Я обіцяв тебе без надоби не шарпати… Для рибалки — це поважне діло — або на полюванні допомагати! Бо в мене собаки немає… За риболовлю ти одержиш платню сріблом, і от зараз я тобі даю срібний!

Боярин видобув із калити ваговитого празького гроша. І поклав на широку, тверду долоню наймита. Боярин Сергій зауважив, що при словах «в мене немає собаки» в наймита піднялася в недобрій посмішці верхня губа. Мов у собаки, який збирається кинутись на людину і вишкіряє ікла. Засміявся боярин Сергій.

— А в тебе здоровенні ікла! Ну геть вовчі!

І, не чекаючи відповіді й не звертаючи уваги на пронизливий погляд Варави, повернувся до нього спиною і пішов за гору на хутір.

Для того, щоб потрапити на хутір, він не зразу спустився вниз, а видерся на стару розложисту липу і побачив таке, від чого його серце наче обірвалося і шалено закалатало. І хміль вивітрився з голови. Він побачив, як пасічник і мамка із козубами за спиною ішли по стежці, яка вела спочатку на Клов, а тоді до міста. В руках у них були палиці. Не боячись забитись чи поламати кістки, боярин Сергій стрибнув із липи. І майже побіг по високому груду поміж одинокими липами, що вкоренились могутніми стовбурами на самому хребті. Все озирався на стежку, по якій віддалялись згорблений пасічник і похилена від важкої ноші мамка. Коли вони зникли в глибокій оладці і їх довго не було видно, він не погордував і, скинувши сап’янові чобітки й розмотавши пояса, обхопив ним молодого, ще на цей час безлистого дуба і вмить видерся до високих гілок. Згори побачив, що старий із жінкою йдуть по дну опадки в напрямку міста. І не збираються звертати на бічну стежку. Не притишують і не прискорюють ходи, ступають виважено, як люди, що знають, куди їм йти і як довго.

Скочив на землю, босий, підхопивши чобітки з онучами, побіг по тому схилу, ковзаючись на сухому листі, з-під якого вибивалась зелена трава та різні квіточки. Кілька разів падав і їхав, вмащуючи зеленим трав’яним соком кирею. І ось він перед брамою хутора. Ступив до воріт потихеньку, сів просто на зелену травицю, з якої визирали золоті пелюсточки ранніх квіточок. Як почав обгортати онучі, зарипіла дубова хвіртка над ним і постала панночка у довгій зеленій шовковій сукні, у фартушку з червоними великими квіточками, у тугій кирсетці, туго стягненій золотим сученим повороззям на маленьких сторчливих персах.

— Це ти, мій соколе?! Якби ти не прийшов сьогодні, то в четвер я б наклала на себе руки.

— Чому?..

— А тому що то буде Страсний четвер!

— Підожди! До Великодня ще далеко!..

— Голубе мій! Це ж ваш Великдень. А наш уже ось має бути.

— Ой, а я забув… Я про те ніколи не думав, якої ми з тобою віри.

Він стояв перед нею в одному взутому чобітку, другий з онучею тримав у руці.

— Заходь, мій соколе!

— Та підожди, я взуюся…

— Заходь і тут уже взуєшся.

Тоді він переступив через поріг одною ногою взутою, другою — босою, білою, незасмаглою. Панночка швидко затулила засовку, ковану в залізні скаби.

Він ще не встиг нахилитися, щоб обгорнути онучу навколо білої ноги і натягти сап’янового чобітка, як вона повисла в нього на шиї і почала його обіймати, цілувати. І сміялась, і плакала. Плакала, просто ридала.

— Голубонька ти моя, чого ж ти плачеш?!

— Я від радості плачу! Як же мені не плакати? Я ж думала, що мені