Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми - Сельма Лагерлеф

Прокричавши тричі «ура!», Бронзовий з легким дзвоном надів свого капелюха і обернувся.

І тут його бронзове обличчя потьмяніло так, що стало схожим на чавунне.

— Розенбуме! Що у тебе на голові? — зловісно прошепотів він. А на голові в Розенбума стояв Нільс і, весело пританцьовуючи, махав Бронзовому рукою.

Від люті слова застрягли у Бронзового в горлі, і він тільки рухав щелепами, намагаючись щось сказати. Втім, він міг розмовляти і без слів — у нього був хороший бронзовий кий. Його він і пустив у хід.

Страшний удар обрушився на голову Дерев'яного. З тріснутого лоба злетів цілий стовп пилу і трухняви. Ноги у Дерев'яного підкосилися, і він звалився на землю.

Коли все затихло, Нільс обережно виліз з-під купи трісок. Від Бронзового і слід простиг, а на сході крізь ліс щогл виривалося червоне проміння вранішнього сонця.

Нільс із сумом дивився на купу уламків — все, що залишилося від Дерев'яного.

«Отак, якби його величність не промахнувся, і моїм би кісточкам отут лежати, — подумав Нільс. — Бідний Розенбум! Якби не я, поскрипів би ти, напевно, ще якийсь рік-другий…»

Нільс дбайливо зібрав розсипані тріски, і склав їх разом рівною гіркою.

Побудувавши пам'ятник своєму загиблому товаришеві, Нільс побіг до воріт.

«Не спізнитися б! — стурбовано думав він, поглядаючи на розвиднене небо. — Поки я розшукаю ратушу, сонце, мабуть, зовсім зійде. А раптом Мартін і справді полетить без мене?»

Він вискочив за ворота і побіг по вулицях, намагаючись пригадати, де він блукав уночі. Але вранішнє світло все змінило, усе виглядало тепер по-іншому, і Нільс нічого не впізнавав. Він звернув в один провулок, в другий і, сам того не сподіваючись, вибіг прямо до ратуші.

Не встиг він відсапатися, як перед ним уже стояв Мартін.

— Ну, сьогодні ти молодчина. Послухався мене, далеко не ходив, — похвалив його Мартін.

Нільс нічого не відповів. Він не хотів засмучувати свого друга.

Коли зграя пролітала над майданом, Нільс глянув униз.

На високому кам'яному постаменті стояв Бронзовий. Видно було, що він дуже поспішав і встиг на місце лише в останню хвилину. Камзол його був розстібнутий, капелюх збився на потилицю, а палиця стирчала під пахвою.

— Прощавайте, ваша бронзова величносте! — вигукнув Нільс.

Але Бронзовий мовчав.

Можливо, він не чув, а якщо й чув, все одно нічого не міг сказати.

Ніч минула. Починався новий день.

Зграя Акки Кебнекайсе летіла над прибережною смугою, там, де земля зустрічається з морем.

Давно вже в цих місцях між землею і морем точилася нескінченна суперечка.

Одалік берега у землі тільки й було турбот, що про картоплю, про овес і про ріпу. Про море вона і не думала.

І раптом вузька довга затока, як ножем, розрізала землю.

Земля відгородилася від нього березою і вільхою і знову взялася за свої звичні справи…

Але ще одна затока перетнула землю.

Земля і цього разу оточила її деревами, наче це була не морська затока, а звичайнісіньке прісне озеро.

А затоки борознили вже весь берег. Вони розширювалися, вони вторгалися в самісіньку середину лісів і полів, дробили землю на дрібні латочки.

Море хотіло захопити землю.

Земля хотіла відтіснити море.

Земля підбиралася до моря пологими зеленими пагорбами.

Але море виносило їй назустріч пісок і нагромаджувало біля берега сипкі гори.

— Не пущу! — казало море.

— Не здамся! — казала земля.

І вона здіймалася над морем прямовисною скелястою стіною.

Тоді море починало люто битися. Воно шуміло і пінилося, воно кидалося на кручі так, наче хотіло розтерзати на клапті всю землю.

Але земля вдавалася до хитрощів. Вона виставляла заслін з безлічі островів — шхер. Вони трималися міцно, як солдати в строю. У першій шерензі стояли найславетніші старі бійці. На них давно і травички не залишилося: люті хвилі зривали з них навіть водорості — з піни здіймалося тільки каміння, поточене глибокими зморшками.

Море перекочувалося через них, йшло у наступ далі. Але все нові й нові захисники поставали на його шляху. І море билося з ними, поступово виснажуючи свою лють. А коли добиралося нарешті до землі, то вже безсиле, мирно хлюпотіло біля зелених острівців.

Тут, на цих порослих травою шхерах, зграя Акки Кебнекайсе востаннє відпочивала перед найбільшим перельотом.

Путь усіх пташиних зграй пролягала далі над відкритим морем.

Нільс сидів на своєму білокрилому коні й крутив головою навсібіч. У повітрі було шумно, як на битому шляху ярмаркового дня.

Ніколи в житті не бачив Нільс стільки птахів відразу.

Тут були і чорно-білі казарки, і пістрявокрилі качки, і крохалі, і кулики, і кайри, і гагари. Вони кричали, реготали, цвірінькали, щебетали, свистіли на всі голоси. Вони перекликалися, переговорювалися, старі знайомі вітали одне одного, а новачки раз у раз запитували:

— Чи скоро ми прилетимо?

— Чи не збилися ми з путі?

— Скільки ж можна летіти без відпочинку?

Але вожаки впевнено вели свої зграї все далі й далі.

Берега і шхерів вже зовсім не було видно.

Нільс глянув униз, і — диво дивне! — йому видалося, що нічого більше не було — ні землі, ні моря. І десь там, під ними, теж летіли