Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

— О якій годині?

— Як і раніше, між дванадцятою і першою годиною.

— А що передають, вияснили?

— Дані про розташування нашої артилерії, — сухо покашлюючи, відповів худорлявий, окатий Табачников. — Білі завжди чудово поінформовані про всі зміни в наших позиціях… Об'єктивно перевага в артилерії на нашому боці, а користі ми маємо від неї набагато менше, ніж вороги, через особливість позицій… Їх батареї сховані в плавнях, а наші стоять майже на міських вулицях. Ми стріляємо, по суті, наугад, а вони засилають сюди одного шпигуна — і місто перед ними мов на долоні…

— Одного шпигуна? — перепитав Брокман.

— Цілком очевидно… Від нього вони і одержують орієнтири для стрільби.

— Але чи все робить один шпигун? Боюсь, що їх тут ціла зграя. Ось що я хотів сказати вам… — Брокман підійшов до стола і дістав з шухляди списаний на машинці аркуш паперу. — Кілька днів тому Філіппов одержав наказ з Миколаєва з усім загоном вилетіти в тил на нову базу. Я цей наказ скасував, як такий, що не відповідає генеральному плану воєнних дій, скасував самовільно і думав: буде галасу. Минає день, другий, тиждень, а галасу нема. І взагалі в документах з Миколаєва про той наказ ні слова. Незрозуміло… В Миколаїв я поїхав спеціально, щоб з'ясувати, в чому справа. І з'ясував… — Брокман переклав з місця на місце прес-пап'є, з силою засунув напіввідчинену шухляду стола. — Ніякого наказу Філіппову не булої Так, так, зовсім не було! Наказ фіктивний, підпис підроблено і тільки печатка справжня. Ось він.

Папірець пішов по руках. «Наказ» був оформлений на совість: вихідний номер, підпис начальника штабу і навіть якась неясна, але переконлива на вигляд помітка червоним олівцем у верхньому кутку навскоси.

— Повертаючись назад, я всю дорогу думав: для чого вони це затіяли? Припустімо, що Філіппов не показав би мені той наказ і полетів у Миколаїв… А там, до речі, сказано прибути четвертого липня о шостій годині нуль-нуль хвилин, тобто на світанку… Через годину, найбільше через дві підробку викрили б, і загін повернувся б у Херсон. Усе це вони, звичайно, розуміли. Значить, їм треба було вивести загін з Херсона на три-чотири години. Навіщо?.. Потім згадав: якраз четвертого на світанку білі робили спробу перейти Дніпро, пам'ятаєте?

— Правильно, четвертого.

— Ось і відповідь: хотіли позбутися нашої авіації на час переправи. Це перша причина. Але можлива і друга: я думаю, що самому Філіппову з його льотчиками на новому місці готувалась тепла зустріч. Могли б не повернутися назад.

— А Філіппова ви не запідозрюєте? — спитав Табачников.

Брокман відповів не зразу.

— Я особисто думаю, що Філіппов не зрадник. Міркуйте самі. По-перше, він міг не показувати мені наказу або, показавши, все-таки полетіти. По-друге, в бою він орел — нічого не скажеш. А по-третє, зрадник сів би на свою машину, махнув хвостом, і лови його в хмарах!.. З другого боку, звичайно, є підстави для недовір'я: багато став пити. Зазнався, Почуває, що замінити ніким. Ну, гаразд, усе це ми перевіримо. Який висновок можна зробити зараз? У Херсоні діє шпигунська група, в якої є агентура в штабі тилу. Губчека в Миколаєві вже зайнявся нею. Тепер тут… Часу в нас мало. Незабаром почнеться наступ, так що треба поспішати. Ось вам слід: сигнальник. Ганьба! Під самісіньким носом шпигун подає відомості про нас противникові! Знайти його, за всяку ціну! Ясно тобі, Величко? Кому доручиш виконання?

Величко, очевидно, вже думав про це.

— Вороньку і Михальову, — відповів він. — Решта зараз усі зайняті: Табачников з саботажем в упродкомі не розв'язався, а Курлін завтра чи післязавтра братиме зграю анархіста Тіунова. Їх знімати не можна.

— Добре, — сказав Брокман, повернувшись до Воронька і Олексія, які сиділи поруч. — Не підведете? Це, мабуть, зараз найважливіше для нас.

— Зробимо, — пробасив Воронько.

Олексій нахилив голову.

Брокман заговорив про анархіста Тіунова, і поки Величко роз'яснював йому якісь подробиці, Олексій дуже уважно дивився на карту Херсона і думав про доручену справу.

Голова мав рацію: насамперед слід було спіймати сигнальника. Зв'язок з білими, передача їм воєнних відомостей були завершальною ланкою шпигунської роботи. Покласти край цьому зв'язку значило позбавити смислу всі плани шпигунів. Але як це зробити? По колах на карті було видно, що шпигун ніколи не з'являвся двічі на одному й тому самому місці. Де його ловити? Яку точку на довгій лінії дніпровського прихерсонського берега він обере сьогодні?..

Повернувся Курлін.

— Привіз, — коротко сказав він і поклав на стіл голови льотний планшет і парабелум Філіппова.

ДОПИТ ФІЛІППОВА

Льотчик ввійшов, супроводжуваний двома оперативниками. Оглянувши чекістів, які сиділи в кімнаті, він промовив, насмішкувате розтягуючи губи:

— Бажаємо здоров'я!

Ніхто не відповів на його привітання. Брокман сказав:

— На цьому і закінчимо, товариші, можна розійтися.

Усі, крім Величка, Олексія і Воронька, вийшли.

Брокман вказав Філіппову на табурет.

— Сядь.

Той сів, поклавши ногу на ногу і акуратно натягнувши на коліно свій шкіряний шолом. Видно було, що наступна розмова анітрохи не бентежить його.

— Кілька запитань до тебе, Філіппов, — сказав Брокман. — Ти пам'ятаєш, якого числа одержав наказ про виліт у Миколаїв?

— Той, що ти скасував? Пам'ятаю. Третього… Ні, ні, другого липня ввечері.

— Де ти одержав цей наказ?

— Як це де? В штабі, звичайно.

— В штабі? Пригадай краще: ти сам його одержував чи тобі доставили?

— Стривай, стривай!.. Справді, принесли на квартиру…

— Хто? Ординарець, кур'єр?

— Побий мене грім, не пам'ятаю. Та навіщо тобі?

— Запитання задаватимеш потім. Зараз я питаю!..

Голос голови ЧК прозвучав різко, наче брязкіт металу. Насмішкуватий, підкреслено безтурботний вираз розтанув на обличчі Філіппова.

Він чекав, що Брокман розпікатиме його за вчорашню п'янку, через яку не відбулися польоти. Такі розноси нерідко влаштовували йому і в штабі херсонської групи, і в особливому відділі шостої армії, йому не звикати було до домашніх арештів, до того, що в нього відбирали зброю, лаяли непристойними словами і навіть погрожували розстрілом. Досвідчений пілот, сильна і по-справжньому безстрашна людина, Філіппов був незамінний як командир авіаційного загону і знав це. З ним панькались, його вихваляли, про подвиги його льотчиків розповідали легенди. І Філіппов зазнався. З начальством він поводився зухвало. В штабі фронту набралася вже чимала пачка рапортів про його поведінку, про самовільні дії, а то й просто невиконання наказів. Але це Філіппова не турбувало. Скандали, звичайно, закінчувались так: виникала невідкладна потреба в авіаційній розвідці, льотчика викликали в штаб, найсуворіше попереджали, що прощають востаннє і повертали зброю. На цьому інцидент вважався вичерпаним. до наступного випадку.