Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
— У пораненої людини шматок віднімати — та це що ж таке, товариші! Ви мені скажіть таке питання: кому потрібно, щоб поранений червоноармієць голодним, сидів? Відповідаю: білогвардійській гідрі це потрібно! Що, неправда?
— Правильно-о! — неслося йому у відповідь.
— Білогвардійська гідра не хоче, щоб ми підправляли своє поранене здоров'я і знову били її на пні до повної перемоги світової революції!..
— Здорово чеше, чортяка! — сказав Воронько півголосом. — Навчилися слова говорити! За мною, Михальов…
Він вліз у натовп і, обережно розсуваючи поранених, пробрався до двоколки. Олексій ішов за ним. Їх пізнали.
— Чекісти прийшли!
— Ага, давайте їх сюди!
— Де ви там ходите, коли у нас тут своя контрреволюція повилазила!..
— Ей, хлопче, — крикнув Воронько чорнявому червоноармійцеві, — злізай! Поговорив і досить. Розповідайте, що у вас.
Говорили всі разом. З великими труднощами вдалося з'ясувати таке.
У госпіталь завезли м'ясо.
Двом пораненим, які чергували на кухні, здалося, що кухар хоче привласнити собі частину. Вони зажадали, щоб м'ясо було зважене при них.
Коли обід зварився, вони знову зажадали зважити м'ясо, і виявилося, що невистачає більше двадцяти фунтів…
Чутка про це вмить рознеслася по палатах. Поранені захвилювалися. Всі хто міг ходити, оточили кухню. Як не викручувався кухар, як не божився, що м'ясо просто уварилося, ніхто навіть і слухати не схотів його. Уварка в двадцять фунтів здавалася неправдоподібною. Де ж це видано: цілих двадцять фунтів! Та ними сорок чоловік можна нагодувати!
Справа здавалася ясною, як день — крадіжка, контрреволюція!
Госпіталь закипів. Кілька розсудливих голосів потонули в загальному обуренні. Кухаря, а заодно і всіх його помічників, скрутили і замкнули в підвалі. Комусь спало на думку, що кухар не міг діяти без відома начальства. Не довго думаючи, щоб не промахнутися, схопили завгоспа і начальника госпіталю. Разом з ними кинули в підвал двох лікарів, які намагалися заступитися за арештованих.
У повітрі запахло самосудом.
На щастя, хтось із медперсоналу догадався послати по чекістів…
Олексія і Воронька здавили з усіх боків. Кожний хотів висловитися, викласти свої докази винності кухаря та його спільників.
Рудий парубок у козачому кашкеті з малиновим околишем, смикаючи Олексія за рукав, бубонів йому в саме вухо:
— … Останній шматок намагаються вкрасти! Та, може, мені від того шматка сили прибавиться, може я вже забув, яке воно, м'ясце те, на смак!..
Воронько підняв руку:
— Тихо, товариші! Все буде и порядку! Зараз заберемо арештованих у ЧК, там розберемося, хто правий, хто винний.
Чорнявий червоноармієць вигукнув:
— Не віддамо! Самі їх судити будемо!
— Не випустимо гадів з лазарету! — підтримали його.
— Знаємо, вони вам м'ясце, а ви їх під чотири вітри! — вигукнув рудий козак, який щойно розмовляв з Олексієм.
— Що-о? — Воронько обернувся до нього. — Що ти сказав? — мацаючи задню кишеню штанів, де лежав револьвер, він зробив крок до пораненого. — Вони нам м'ясце?.. Значить, нас купити можна, так чи що?
Відсахнувшись назад, парубок притиснувся спиною до товаришів.
Стало тихо. І ця раптова тиша була пройнята таким недобрим, настороженим чеканням, що Олексій відчув: Воронько робить помилку. Сутичка з пораненим у цій напруженій обстановці могла викликати новий вибух обурення.
Він застережливо сказав:
— Товаришу Воронько!..
Але Воронько, очевидно, і сам уже все зрозумів. Знизавши плечима, він одвернувся від рудого і рішуче поправив на боці офіцерську польову сумку.
— Добре, хай по-вашому! Створимо комісію — на місці розберемося!
— Це інша річ! — схвально зашуміли навколо.
— З самого початку так би!..
— Письменні є? — спитав Воронько. — Хай вийдуть.
Він був уже спокійний, посміхався, і тільки вуса його збуджено їжилися.
Наперед протиснулися кілька чоловік. Воронько відібрав чотирьох, приєднав до них чорнявого червоноармійця, який виголошував промову, потім знайшов очима свого рудого кривдника.
— Ей, гнідий, іди теж в комісію засідати!
— А на біса мені та комісія! — відмахнувся рудий, тримаючись про всяк випадок якомога далі.
— Іди сам розбирайся, якщо іншим не віриш, — наполягав Воронько.
— Мені це ні до чого. І так все відомо.
— Може ще щось узнаєш… про чекістів.
— Ви йому пожерти пообіцяйте, сам побіжить, — порадив хтось. — Він черевом до всього доходить.
Поранені засміялися. Від недавньої напруженості не залишилося й сліду. Рудого почали підштовхувати до Воронька.
— Та я ж малописьменний… — відмовлявся той.
— Зрозумієш як-небудь… Забурчить у пузі — значить, непорядок!..
Його, кінець кінцем, умовили.
Трубним своїм басом Воронько немов обрубав гамір:
— Тихо! Знаєте цих людей? — спитав він, показуючи на комісію. — Довіряєте їм?
— Знаємо!
— Люди відомі!..
— В такому разі кінчайте базар: комісія працюватиме, решта не суньте носа! Ведіть на кухню!
І натовп, очолюваний комісією, посунув до одноповерхового кухонного флігелька, що стояв окремо. Біля його дверей двоє поранених з гвинтівками охороняли нерозданий обід.
Комісія ввійшла в кухню, поранені з'юрмилися в дверях, обліпили розчинені навстіж вікна.
На довгому кухонному столі сірою вологою глибою лежало зварене і вже охололе м'ясо.
— Сідайте, громадяни, — сказав Воронько членам комісії, — будемо працювати.
Олексієві здавалося, що матроса починає тішити вся ця історія. Воронько сів на табурет посеред кухні, поклав на коліна польову сумку і взявся в боки, хитро оглядаючи присутніх з-під насуплених брів. Олексій став біля дверей, допомагаючи вартовим стримувати цікавих. Комісія сіла на лаві вздовж стіни.
Почався розгляд справи.
Насамперед допитали тих двох поранених, які «спіймали» кухаря на гарячому. Це були молоденький чубатий червоноармієць з забинтованим оком і здоровенний кульгаючий матрос у смугастому тільнику і жовтих поношених кальсонах. Молоденький жваво розповідав, що підозру в нього викликала солідна комплекція кухаря: з чого б він був такий гладкий, коли у всього трудового народу черева підводить! Не інакше — обжирається за рахунок поранених! З цього все і почалося…
— Кухар з самого початку повівся зухвало, — розповідав свідок, — відмовився м'ясо важити: мовляв, з обідом не встигне. Але ми взяли його за зябра — зважив… А як з'ясувалося, що невистачає, каже — уварка. Це аж двадцять фунтів! Тут і малій дитині ясно, що і як… Ти не дивись, що в мене одне око забинтоване. Я й без ока контрреволюцію розберу!
Поранені співчутливо засміялися.
— Скільки було м'яса спочатку? — спитав Воронько хмурячись.
— Свіжого? Трохи більше ніж сімдесят чотири фунти, — упевнено відповів червоноармієць. — А як зварилось, точно п'ятдесят. Двадцять чотири фунти — як не було.
Воронько почухав голову, зсунув набік кашкет і звернувся до комісії.
— Тепер треба другу сторону послухати… Нехай кухаря приведуть. Тільки дивіться,
