Приватне доручення - Григорій Соломонович Глазов
— Що за песимізм, Ягвіце! Адже повертаються звідти наші люди, і люди менш досвідчені, ніж ви!
— І я повертався благополучно звідтіля, але ніколи не був наперед упевнений, що це мені вдасться.
— Значить, ви відмовляєтесь?
— Так, пане генерале.
— Боюся, що ми пожалкуєте.
Настала пауза. Уллас підійшов до торшера і вдарив по маленькій єдвабній мавпочці, що була підвішена до абажура. Мавпочка, схожа на негреня, гойдалася і, повертаючись довкола осі, показувала то куций хвостик, то мордочку з білими білками очей і червоними вивернутими губами.
Дивлячись, як смикається іграшка, Уллас, промовив:
— Капітан сорок першої бригади морської піхоти Халдор Фріз заарештований по обвинуваченню в розтраті скарбових грошей. На допиті він зізнався, що взяв 20 тисяч доларів. — Уллас через плече подивився на Ягвіца. — Не марок, а доларів, для того, щоб пустити в оборот на чорній біржі під час вигідної котировки. Хлопець вирішив заробити. Але його підвів один з ділків місцевого валютного бізнесу: він не встиг повернути капітанові гроші до того, як розпочалася ревізія. Сума, як бачите, велика. Над енергійним капітаном, а разом і над його співучасником, нависла загроза покарання. Справу можуть кваліфікувати, як підкопування під фінанси окупаційних військ. Тут постраждає не лише чесне ім'я комерсанта. — Уллас зробив багатозначну паузу. — В кращому випадку співучасникові капітана не минути конфіскації майна. До речі, ця пропозиція вже знайшла підтримку серед багатьох наших чиновників.
Густі брови Ягвіца заворушилися. Уллас вичікувально мовчав. Перестала погойдуватись мавпочка.
— Хочете вдарити мене, як говорять росіяни, карбованцем? — спокійно запитав Ягвіц.
— Ні. Придушимо нашим всюдиходом — доларом.
— Що ж, засіб дійовий. Доведеться мені перебратися в країни стерлінгової зони, — Ягвіц схилив голову і, звівши брови, подивився на Улласа спідлоба.
— А може ми все ж з вами домовимося, що ви з'їздите в ту зону, де діє карбованець? — генерал примирливо подав Ягвіцу руку.
— Можливо. Я ще подумаю над вашою пропозицією, генерале, — сухо відповів Ягвіц. — Не розумію, правда, за віщо стільки уваги моїй скромній особі.
— Ви напрошуєтесь на комплімент? Добре, я буду щирим. Так, у нас є кого послати в Росію, Ягвіц. Є багато — десять, п'ятнадцять, сто чоловік! Але сто фунтів дрібних камінців важать стільки ж, скільки один стофунтовий камінь. І ми хочемо кинути туди один стофунтовий камінь — вас.
— Я ризикую багато дечим, якщо погоджуся на вашу пропозицію, генерале. Тому ви повинні прийняти мої умови.
— Називайте їх.
— Все, що ви обіцяли перед цим, в мої умови не входить. Це; так би мовити, ваша плата за мої труди. А умови такі. Зараз вакантна посада начальника третього відділу у генерала Муррі.
— Я допоможу вам посісти цю посаду після вашого повернення, Ягвіц. Обіцяю, — дивлячись прямо в очі співбесідникові, поволі вимовив генерал.
— Ні, генерале. Якщо я й поїду куди-небудь, то лише після того, як мене призначать на цю посаду.
— Ви боїтесь, що я вас підведу?
— Ні. Я просто враховую той факт, що долею крупного чиновника з офіційного відомства будуть більше цікавитись, ніж долею якогось колишнього есесівця.
— А ви розумієте, що буде…
— …Як я попадуся? — продовжив думку генерала Ягвіц. — Думаю, що саме тому ви й не побажаєте, щоб я провалився.
— Страхуєте себе?
— Хочу мати деякі гарантії. Уллас повільно промовив:
— Гаразд, Ягвіц. Я згоден. Я знаю, що кладу єдвабну попону не на осла. Пробачте за таке порівняння.
Розділ IX
«ПРИВАТНЕ ДОРУЧЕННЯ»
Ягвіц поставив ще одну вимогу: щоб краще справитись з завданням, він повинен знати все.
Затишний хол будинку на Ульріхштрассе нагадував зараз скоріше штаб-квартиру, а не тиху вітальню. На всіх столиках і навіть на підлозі лежали стоси топографічних карт, підшивки радянських обласних та районних газет, кронциркулі, офіцерські лінійки, лупи; кілька папок і книг валялося на кріслах та на дивані.
— Місцем здійснення цієї акції,—Уллас потер холодні тонкі пальці,— пропоную вибрати район Стопачі — Клуш. Це недалеко від кордону. Я наполягаю, щоб «Глухонімий» теж ішов з вами.
— Ні, генерале, — твердо заперечив Ягвіц. — Таємниця залишається таємницею, доки вона відома одному. Двоє зберігати її вже не можуть. «Глухонімий» потрібен буде мені лише на останньому, завершу вальному етапі. До цього йому не варт знати про мене. Нехай ваші люди там заховають «Глухонімого» в себе, а я його знайду, коли він мені стане потрібним. І ще. Пускайте його через кордон в іншому місці й за допомогою інших засобів, ніж той, до якого я збираюся вдатись.
Уллас подивився на Ягвіца.
— Навіщо оця перестраховка?
— Мені неприємно, нагадувати вам, що на кордоні може трапитись провал., Далі, мені потрібна ще одна адреса, крім тієї, по якій піде «Глухонімий». Це на випадок, якщо російська контррозвідка не дасть провалитись «Глухонімому», навмисне «пропустить» його через кордон.
Уллас розвів випещеними руками:
— Я не можу викривати перед вами всю нашу резидентуру на Україні! Крім того, я й так залучаю в цю справу людей на свій страх і риск. — Уллас задумливо потер перенісся. — Гаразд, — врешті згодився він, — ви прийдете на станцію Стопачі до дорожного майстра Коломийчука. Пароль: «Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни». Відгук: «Як вона себе почуває? Збирається в гості до мене?»— «Ні, їде в Крим». «Глухонімий» піде іншим шляхом і по іншій адресі. Про його місцеперебування довідаєтесь у Коломийчука.
Ягвіц став злитись:
— Мені здається, що про місцеперебування «Глухонімого» я можу довідатись і від вас. Чи ви побоюєтесь, що я провалюся і видам цього «Глухонімого»?
Уллас пожував губами, але ображатись не став:
— На вас, і лише на вас побудований ввесь цей план. Те, про що ми говорили перед цим, — один з варіантів. На місці вам, можливо, багато що доведеться вирішувати по-іншому. Ви будете суворо обмежені лише метою завдання і приблизно — місцем його виконання. Поза цим— дійте, як будете вважати потрібним. Якщо вам треба знати, де буде переховуватись «Глухонімий», можу повідомити. — Уллас, схилившись над картою, поставив червоним олівцем точку десь між Стопачами і Клушем. — Отут є Старий схрон, але він прекрасно зберігся. Про його існування знає лише двоє. Та людина, до якої прийде «Глухонімий», і я. — Генералові здалося, що на красивому обличчі його гостя промайнула посмішка. Але він продовжував — Ті,
