Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар
Протяжно завила сирена, заскрипів якірний ланцюг, розляглося монотонне рипіння гвинта. Почалася кільова і бокова качка, ці неминучі попередники морської хвороби.
«Каледонія» із швидкістю акули неслася по хвилях бурхливого Індійського океану; бури, ув'язнені в башті, ридали, мов діти. Цим простим людям, які ніколи не бачили моря, здавалося, що їх назавжди відривають від рідної землі і засуджують на довічне вигнання.
А «Каледонія», немилосердно димлячи, поглинала милю за милею, розрізаючи хвилі. Вона держала курс на Саймонстаун — морський форт за вісім льє на південь від Капштадта.
Від Дурбана до Саймонстауна тисяча чотириста кілометрів. Сорок вісім годин подорожі, може, ще тяжчої, ніж переїзд залізницею.
Коли крейсер прибув на рейд, полонених розмістили на чотирьох понтонах[32], що стояли на якорі за три милі під берега. А розвантажена «Каледонія» знову взяла курс на Дурбан.
Зірвиголова і шістдесят інших полонених бурів були інтерновані на понтоні «Терор»[33].
Справжнім пеклом було це дуже влучно назване судно. Увійдіть — і вам здаватиметься, що ви в лікарні, але в такій лікарні, де немає ні сиділок, ні лікарів, ні медикаментів.
Брудна клітка, повно напхана людьми. Їхні тіла вкриті ранами, по них повзають паразити. Додайте до цього нестерпну спеку, від якої можна збожеволіти, і харч, що видається лише в кількості, необхідній для «підтримання життя». Чудова формула, вигадана англійцями. Під нею розуміється пайок, достатній тільки для того, щоб не дати полоненому вмерти з голоду.
Як це економно! І ще перевага: послаблі з голоду люди не могли тікати. Вони мерли, як ті мухи. «Тим гірше для них!» Похорони були недовгі. Відкривали гарматний люк і без особливих церемоній кидали тіло в затоку, води якої кишіли акулами.
«Тим краще для акул», сміялися англійці.
Уже через добу Зірвиголова відчув, що не має сили більше зносити брутальне поводження, голод, воші, жалюгідний вигляд товаришів по ув'язненню, ослаблих, напівмертвих, схожих скоріше на примари, ніж на людей. Він твердо вирішив покласти всьому цьому край. Хай він потоне, хай його розстріляють, з'їдять акули — і то краще, ніж оце повільне і тяжке вмирання.
Він поділився своїм планом з деякими хворими товаришами. Але ті не наважилися схвалити його. План Жана здався їм занадто рискованим. «Терор» стояв на якорі посередині затоки у шість миль завширшки. Отже, до берега було принаймні три милі.
Добрий плавець, можливо, й міг би доплисти, незважаючи на акул, на вартових і на сторожові судна, завжди готові погнатися за ним. Але як проникнути в Саймонстаун? У цьому місті, що було одночасно військовим портом, арсеналом, верф'ю, здається, не було такого куточка, що не охоронявся б з боку моря.
Та Зірвиголова не вагався. Хай буде, що буде! Найближчої ж ночі він утече.
Товариші дали йому вірьовку, вкрадену десь одним із полонених, у якого в перші дні ув'язнення невистачило рішучості втекти, а, тепер не було на це сили.
Настала ніч. У башті, ледве освітленій двома похідними ліхтарями, було темно.
Зірвиголова роздягнувся догола і ременем прив'язав за спину свій одяг: штани, куртку, капелюх, шерстяну фуфайку. Черевиків він не взяв.
Канат, прив'язаний до одного з передніх гарматних люків, звішувався аж до поверхні моря. Стояла непроглядна темрява. Вартові, покладаючись на кволість в'язнів, а ще більше на акул, поснули.
Зірвиголова попрощався з товаришами, що оточили його і не переставали захоплюватися його силою і відвагою. Він сміливо підійшов до люка і взявся за канат, щоб сковзнути вниз.
— Who goes there?[34] — пролунав над самою його головою окрик вартового, що стояв на баку.
Здавалось, елементарна розсудливість мала б примусити Жана Грандьє повернутися в башту і перечекати кілька хвилин. Та де там! Він так швидко сковзнув по стальному тросу, що зідрав шкіру з долонь, і при цьому в нього не вирвалось жодного звуку стогону, чи навіть зітхання.
Вартовий почув сплеск води, але, подумавши, що це бавляться акули, знову задрімав.
Тепла, насинена сіллю вода, наче сірчана кислота, обпекла обдерті руки втікача.
«Нічого, сіль знезаражує рани», подумав, пірнаючи, Жан з тим дивовижним бадьорим настроєм, який ніколи не залишав його.
Він проплив під водою близько двадцяти сажнів, потім виринув, набрав повітря і знову пішов під воду.
Бр-р!.. Під ним, над ним, в усіх напрямах тяглись і перетинались довгі фосфоричні смуги. Акули! Правда, не дуже великі і не дуже моторні, але скільки ж їх було тут, оцих неймовірно зажерливих тварюк!
Втікачеві згадалася, порада більше борсатися, крутитися, дриґати ногами і, нарешті, пірнати глибше в ту мить, коли акула повернеться черевом вгору, щоб схопити тебе. І він крутився що було сили, дриґав ногами, борсався. Але навколо стояла така темрява, що розглядіти акул, цих морських гієн, не було ніякої змоги; про їх присутність свідчила тільки фосфоресценція.
Були хвилини, коли він холонув од страху, почуваючи дотик плавця або чуючи, як клацають зуби хижака. Та нічого! Ще одне тяжке переживання, ще одна фальшива тривога — смерть і цього разу промахнулася!
Пропливти три милі — не жарт для хлопця шістнадцяти з половиною років, який до того ж тільки-но одужав від ран і був знесилений двома тяжкими переїздами — спочатку у вагоні для худоби, потім у броньованій башті крейсера. Тим більше, що всі останні дні він майже нічого не їв. Зараз його переслідувала ціла зграя
