Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

— Немає сухожиль.

— Показую одну штуку. Давайте клей і дратву. А ще мені здається, що пера ставляться під кінець. Краще спочатку поробити виїмки.

— Точно! А ми забули…

— Це ти трохи не забув, нема чого на мене бочку котити! — гордовито вигукнув Сем.

У кожній стрілі він уже встиг пропиляти, розширити й зачистити по маленькій виїмці в чверть дюйма завглибшки. За кілька секунд такі самі надрізи було пороблено в решті стріл, і тоді Сі Лі заходився одразу клеїти і прив’язувати пір’їни провощеною дратвою.

Ян позначив місце для кожного пера так, щоб жодне з них під час пуску стріли не чіплялось за лук. Він спершу приклеював їх, потім обмотував кінці стрижня, що виступали на півдюйма спереду, а ззаду доводив нитку до виїмки, аби дерево не розщепилося. Він акуратно підрізав кінчики ниток, прокачав на верстаті паличкою обмотані місця, і тоді окремі нитки ніби злились докупи і утворили гладеньке кільце.

Стріли були готові. А щоб їх розрізнити, наступного дня Ян пофарбував стріли Сема в червоне з синіми смужками, а свої — в червоне з білими смужками. Залишалось поробити для стріл сагайдаки.

— А хіба в індіанців бувають сагайдаки? — запитав Сем, сподіваючись ухилитись од обтяжливої роботи.

— Аякже! Без них ніяк!

— А з чого вони робляться?

— Та з чого завгодно.

— А точніше?

— Одні роблять сагайдаки з березової кори, інші — зі шкури якого-небудь звіра, а в кого немає іншого матеріалу — обходяться брезентом.

— Отакої! То можна використати обрізки, що залишилися від тіпі!

— Точно… та давай спершу пошукаємо щось краще.

Кожен пошив собі брезентову торбинку, трохи коротшу за стріли, а Ян розмалював обидві торбинки справжнім індіанським орнаментом.

— Тягни сюди зброю, — сказав Сем, і задоволені хлоп ці вискочили надвір. — Подивимось, хто влучить в оте дерево.

Хлопці дуже здивувались, коли побачили, що наче однакові стріли літали по-різному. У Сема, наприклад, була така стріла, яка в польоті описувала зиґзаґи. Вони нарекли її «Бумерангом». Друга, з куценьким пір’ячком, отримала назву «Дальнобійна», бо летіла найдалі. Найкращу стрілу з легким наконечником та індичим пером Сем охрестив «Вірною смертю». Була ще одна стріла з маленьким пером, яка не боялась вітру. Вона отримала ім’я «Легковій».

Стріла, яку вистругав Ян складаним ножем, називалася «Різаною» або «Веселухою». Вона постійно виробляла в повітрі несподівані викрутаси, і пускаючи її, ніколи не можна було передбачити, куди вона полетить. Ян мав свою улюблену стрілу, з жолобком біля наконечника, яка в польоті тонко свистіла. Її так і називали «Сюрчком» або «Торохтійкою».

Якось на початку липня, коли була неймовірна спека, хлопчики з насолодою хлюпались в обмілілому потічку. Сем сказав:

— Тут дуже мілко. Ще трохи і потічок, як завжди, пересохне.

Перспектива була не з приємних, тож Ян за пропонував:

— А давай побудуємо греблю!

— Забагато клопоту.

— Зате ж весело, та й плаватимемо ціле літо! Починаймо негайно.

— А хіба індіанці зводять греблі?

— Як ні, то поки будуємо греблю, давай гратися в бобрів. Глянь, це для початку, — і Ян скотив великий камінь у найвужче місце струмка. Він так завзято схопився за роботу, що скоро поперек потічка вивищувалась кам’яна стіна.

Тим часом Сем сидів на березі, опершись підборіддям на коліна й обхопивши ноги руками. Бойове розфарбування у вигляді голубих і червоних смуг патьоками розтікалась по його грудях.

— Годі вже байдикувати, глянь, аж тату плавиться на сонці — невже тобі не хочеться скупатися? — гукнув Ян і на підкріплення свого запрошення пожбурив у Сема жменю піску.

— Ти що, забув про моє хворе коліно? — мляво запитав той.

— Я не робитиму все сам, — надувся Ян.

— Слухай, — осяяло Сема. — Тут напувають худобу. Влітку річка пересихає, і тоді худоба змушена повертатися до хліву й пити з корита, а воду для цього треба качати. Потім вона годинами тиняється по дворі і не хоче йти знову на пашу в ліс. Я так собі думаю: якщо там перекинути дві великих колоди — більше половини роботи буде зроблено. Попросимо тата, щоб прислав нам коловорот. Ми перекинемо колоди, зробимо загату, й худобі буде куди ходити на водопій. Знаєш, як мені шкода бідолашну худібку? Очей ночами не змикаю, все про неї думаю. Аж плакати хочеться, коли вона в страшенну спеку плентається додому, щоб ковтнути водички.

І Сем чекав слушної нагоди, щоб «натякнути» батькові про свої плани.

Наступного ранку за сніданком Рафтен глянув через стіл на Яна і, раптом запитав:

— Яне, якщо кімната має двадцять на п’ятнадцять футів, скільки треба клейонки, щоб оббити підлогу? Ширина клейонки — три фути.

— Тридцять три з третиною ярда, — миттю випалив Ян.

Рафтен аж гикнув од подиву. Ян дав чітку впевнену відповідь, але старий Вільям не міг зрозуміти, як це хлопчина обчислив таке в голові?

Обличчя фермера вперше просяяло від захоплення.

— І коли ти навчишся так обчислювати? — звернувся він до Сема.

— Ніколи, — відповів батькові син із властивою для нього дотепністю. — Дантистові не треба сушити голову над клейонкою. — Послухай, Яне, — прошепотів Сем, — а давай ти поговориш з татом про греблю. Він такий пришиблений твоєю вченістю, що до обіду до тями приходитиме. Коваль клепле, поки тепле.

І